хоч не ходитиму боса.
З першого курсу до Ірини почав залицятися співак з Угорщини. Квіти, цукерки, серенади… Словом, усе дуже пристойно й красиво. Ті залицяння переросли в сватання. За свата навіть став сам Паторжинський. Він умовляв Ірину ніби жартома. Проте сам жених жодного разу не запитав, чи не голодна, бува, вона, чи є в неї гроші. Іра поділилася своїми сумнівами з мамою, і та погодилася, що артисти – то ненадійний хліб. Іра й далі листується з Дмитром. І не тільки з ним. Від тата нічого немає.
На зимових канікулах мама вирядила Іру до Ленінграда. Вона хотіла, щоб дочка роздивилася, зустрілася з Дімою. Дівчині вже двадцять один рік, але мати не бачить, щоб дочка в когось була закохана так, як вона була закохана в свого чоловіка. Коли без милого хвилини, як години, а дні, як роки. Скільки ж років поряд з нею немає милого чоловіка? Вічність… І ніхто їй не потрібен.
Якось Іра застала маму за швейною машинкою, коли та шила пелюшки й чепчики. Здивуванню дівчини не було меж:
– А як ти думала? Ти їдеш до хлопця, який в армії чекає на тебе в гості, любить тебе, з яким ти залишишся на ніч в одній кімнаті… Може, навіть в одному ліжку. Ти подумала про це?
В купе поїзда Київ – Ленінград зібралося поважне товариство. Ірина гордо призналася, що вона студентка консерваторії. Коли всі повитягали свої запаси, дівчина, трохи завагавшись, виклала на стіл печиво, що його напекла мама Дімі на гостинець. Було весело й приємно відчувати себе рівнею. Тільки як пояснити своїм попутникам те, що її зустріне солдат? І вона, мило всміхаючись, сказала: «Мене зустрічатиме ад’ютант мого нареченого». Усі сміються цьому жартові, бо ж ад’ютанти можуть бути тільки при генералах. Певна річ, дівчина цього не знала.
Дмитро з другом поспішали на вокзал. День видався напрочуд гарний: м’яко пролітали сніжинки, невеликий морозець бадьорив веселим рипом під ногами. А може, хлопцям було просто весело. Бо ж молоді, чекають на дівчину, що привезе привіт з рідного краю. А вони в розмові з нею вкладатимуть у кожне слово прихований зміст – чи вгадає? І шукатимуть його в її словах.
Хлопці розглядали людей на пероні. Неподалік вони побачили ще одного солдата й перезирнулися з ним, розуміючи один одного без слів.
Коли провідниця відчинила двері вагона, з нього першою не вийшла, а вилетіла молода дівчина. Мабуть, вона чекала зупинки під дверима, тільки-но збудилась, і от нарешті, кинувши дорогою свої речі, мчить до солдата, припадає до грудей та, раптом засоромившись, цілує не в губи, а в грубе сукно шинелі. Дівчина відриває від шинелі обличчя – і, здається, на всіх людей, що дивляться на цю пару, опускається часточка щастя зустрічі. Усі йдуть далі, на мить розділивши чужу радість, і від того вона тільки більшає.
Володя стоїть поряд з Дмитром і теж радіє. Той нетерпляче дивиться на пасажирів, що виходять з поїзда, повертає часом очі до інших вагонів – чи не помилився, бува?
Ірина вийшла останньою,