долі не лежать. Таких швидко окручують.
– Не окрутять.
– Вийдеш за нього?
– А якщо я когось зустріну чи покохаю?
– Виходь заміж, а те все буде.
Ні, вона не вийде. Вона його тільки прив’яже до себе. Прив’яже тією мотузкою, за яку можна буде смикати все життя.
Ірина приїхала додому з табору разом зі своєю двоюрідною сестрою Ларисою. Цілий день вони були разом: ходили до лісу й на річку. А вночі Ірина прийшла до Дмитра на горище, на сінник, – ласкава, спокійна та ніжна. Пригорнулася покірно, і він її обійняв.
Уранці, голублячи дівчину, Дмитро прошепотів їй у вухо:
– Я не хочу ніякого весілля. Розпишімося тихенько – і все.
Дівчина, вивільнившись з його обіймів, промовила діловито:
– Ми не розписуватимемося. Поживімо краще так.
Дмитро був ошелешений. У його голові з’явилися самі питання: «Як так, то й так, але чому, навіщо? Дівчино, хто ти мені – дружина? Любка? Хто?» Однак він погодився:
– Як знаєш.
І залишився жити в її будинку. Крім основної роботи, він брався за все, що тільки могло дати родині прибуток. Ірина вчилася й сподівалася дитини – дівчинки.
Дмитро не міг зрозуміти, чому вони так часто сваряться, звідки в цієї жінки стільки неприязні до його справ. Хоч своїй матері вона казала, що їй однаковісінько, що він робить. Аби гроші приносив.
Якось Дмитро пізно вночі повернувся додому останнім поїздом з конференції, де він фотографував усіх учасників. Фотографією він заробляв чи не найбільше.
– Ти де був? – вибухнула гнівом Ірина, вирвала з рук його улюблений фотоапарат і розбила об одвірок.
Дмитро зібрав валізу й пішов до матері. Це вже не вперше. Живе в неї, аж поки приходить Ірина й забирає його.
Одного разу Ірина кудись збиралася, уникаючи розмови і з мамою, і з Дмитром. Уся аж сяяла ніжністю, наспівуючи якусь милу простеньку мелодію. Була ніби одна в цьому будинкові, в усьому світі й раз по раз запитувала Дмитра, котра година… А в нього зупинився годинник. Коли почула, як простукотів поїзд, на який вона так нетерпляче чекала з самого ранку, а може, й значно раніше, – замовкла. Довго-довго сиділа така байдужа, нерухомо дивилася поперед себе й нічого не бачила. Скидалася на птаху, що довго билася в клітці об пруття і здалася.
Дмитро до смерті не забуде ні її зіщуленої постаті, ні розпачу в очах. Йому хотілося втекти від того смутку, чи виштовхнути її за хвіртку, щоб бігла, доганяла той примарний світ, який допіру був так близько. Надія тихо вмирала в її очах. Умирала довго, поступаючись місцем холодному спокоєві.
«Куди ж ти бігла? – кортіло спитати Дмитрові. – Ти ж вагітна!» Не закутати її цього погожого дня, не пригорнути – хотілось її вдарити, кричати, бо в самого боліло серце від утрати. Вони обоє щось утрачали в собі.
…Дмитро ставив будинок. Ніхто йому не допомагав –