а не лауреатка. А ще – онуки.
Дмитро мріяв про сина, сам був з родини, де завжди було багато дітей. Він не уявляв сім’ю з однією дитиною, а тому й далі добудовував на другому поверсі веранду й кімнати, готуючи будинок для великої родини.
Розділ сьомий
А залізничні колії ведуть у все нові місця, не дають думкам затриматися на чомусь дорогому… Ці руки залізничних колій манять, запрошують, нагадують. Він іде за ними… Він шукає, він згадує… От тільки не може знайти на цих шляхах тих, хто його любив, кого любив сам… Піклувався за всіх, старався, щоб близькі мали все, щоб у нього все було… А що в нього було? За чим тривожно жалкує душа? За тим, що не збулося… А пам’ять крутить і крутить стрічку його життя.
Сидить Дмитро Іванович над атласом залізничних доріг, і на ньому немає місця, де б він не побував, відколи почав працювати на кіностудії.
Ще замолоду він з натхненням узявся працювати директором будинку культури й так організував там роботу, що той будинок став справжнім клубом зацікавлень. З’явилися гуртки, закружляла молодь у танці, і майже всі потяглися до кінозали. Тільки-но країну облітала реклама фільмів, що от-от мають вийти на екрани, як у його кінозалі вони вже йшли. Він умів домовитися з жінками з кінопрокату. Завжди був уважний до них, не забував привезти ні перших суниць, ні яблук зі свого садка. Американські стрічки крутили тут не на стареньких масових кінопроекторах, а на списаній апаратурі з кіностудії – от і поспішали люди до цього будинку культури, що став справжнім культурним осередком. Лекції, виставки, олімпіади художньої самодіяльності, танці, гуртки, спортзал, кіно… Він цілком віддавався роботі, з усім запалом своєї працьовитої натури, зробивши все, що тільки можна було зробити.
У нього – дім, дочка, жінка, яку він думав любити все життя, а от сім’ї нема. Кожне живе, як собі знає, і кожне самотужки йде до своєї мети. Принаймні їм так здається. Мрії – це ще не мета. Вони просто живуть, як випадає, і кожне за чимось сумує.
Після закінчення консерваторії Ірину призначили викладачем у Полтавське музичне училище. Скільки надій вона покладала на це призначення! Знайшла кімнату, жінку, яка доглядатиме дитину, – і полетіли один за одним листи до Дмитра з проханням переїхати жити в Полтаву. Їй пообіцяли влаштувати його на роботу директором будинку культури. У цьому проханні Дмитро не міг знайти жодного розумного мотиву. Навіщо їхати в чуже місто, в найману кімнату в чиїйсь квартирі, коли він має цілий дім аж з п’яти кімнат, пристойну роботу й дві баби пильнують дочки? Йому смішно, а в неї це найперша надія виїхати з цього селища, де минула її гірка юність. Адже сюди вони мусили переїхати з Києва, де вона народилася і з яким пов’язані спогади про тата, театральні вистави та безтурботність. Ці спогади давно померкли і скидаються більше на спогади про спогади. Ірині хочеться відірвати Дмитра від будинку, якому він віддає кожну вільну хвилину й зайву копійку,