я їй черевики й намисто залюбки дістану. Які тільки схоче. Чоловік же не іграшка.
– Поговори з Тимофієм, – наполягала жінка.
Микита мовчав. Навіть після цієї розмови дивився на свою улюбленицю, як на пуп’янок. Ну, яка з неї молодиця?.. Хоч дівка гарна. Нічого, що молоденька. Налилася любов’ю, як черешня в саду, і ходить за матір’ю, витирає рукавами мокрі очі. Може, це весна винна; захмелила білим цвітом садки, заглядає в очі теплим промінням, наповнює молоді серця чеканням ласки. Авжеж, весна.
Ох, дочко, дочко… Одна з чотирнадцяти дітей залишилася коло батьків. Як же відпустити її в широкий світ?.. Несила дивитися на засмучені очі, що весь час стежать за батьком, сподіваючись розради.
Микиту в селі шанували: чи не в кожній хаті – і вікна, і гостинно розчинені двері, і столи, і мисники, і лави, зроблені його дбайливими руками. Він пам’ятав усі свої вироби, бо вкладав у них душу, знав, що то для кожної нової хати, для кожної родини, і радів з того, коли йшов селом. Для своїх односельців Микита був знаменитим теслею, робота давала йому достаток. Не багатство, ні. Його багатством були діти; всіх вивчив, роз’їхалися по світу; якби знав, то не вчив би, хай сиділи б удома, щоб було при кому доживати на старості. Велика тепла стара хата спорожніла, а йому все вчувається той гомін, що супроводжує життя багатодітної родини. Тихо скрізь, тільки м’яким шелестом золотиться стружка з-під рубанка, не заважаючи плинові думок…
Його первісток, його надія і втіха – Семен. Де він тепер? Ще перед революцією, до того, як народилася наймолодша сестра, Семен завербувався і виїхав до Америки. Тямущий і вольовий, згодом сам почав вербувати працівників на сільськогосподарські роботи. Українців там цінували чи не найбільше. В Америці одружився з американкою українського походження, має двох синів і дочку, живе добре. Об’їздив чи не весь світ, а закінчив тільки панську школу. Пан сам утримував її, там-таки вчителювала його дружина. Під час революції панство кинуло все своє майно й утекло до Польщі. Більше школи в селі не було. Тому ні Ганна, ні Тимофіїв Іван до школи не ходили.
Ганна… Може, й добре буде віддати її за Івана. Хлопець хороший, хоч з роду відчайдухів: роботящий, сміливий, як батько, і вродливий. От і закохалася. Може, воно й добре. Прийде в хату такий зять, заскрипить колиска під сволоком, а з молодою сім’єю помолодшають клопоти й хата – не буде коли думати про старість.
Варто таки поговорити з Тимофієм. Шукаючи зустрічі з ним, Микита подумки перебирав усі слова, що їх треба буде сказати. А коли вони зійшлися сам на сам, то просто промовив:
– Якщо твій Іван зашле сватів, моя Ганна пов’яже рушники.
І швидко відійшов.
Слухає Іван батька й ледь стримує сміх; це батько хоче, щоб він узяв оту малу, яку він років з чотири тому не пустив на вечорниці. Тоді після Різдва він відчинив двері в тітки Федори, де зібралася молодь, а в сіни прошмигнула дівчинка, яка перед тим заглядала у вікна. Він ухопив