Душевні терзання голови родини виливались у звинувачення, докори, скандали… Усе це доводилося переживати нещасній жінці, яка вже майже не рухалася і була не в змозі відповісти чоловікові. Тоді отець Яцковський написав графові, що той може розпитувати сина і випробовувати його, але не має права ламати йому життя. А щоб батько не звинувачував власне його в особливому впливі на Романа, священик просто віддалився від сім’ї. Мовляв, хай мине час і сам Господь прояснить. Дещо згодом Софія у супроводі синів Романа та Лева і служниці за вимогою лікарів поїхала до Венеції. Про бажання Романа піти до василіанського монастиря вони намагалися взагалі не згадувати. Лише один раз хлопець сказав: «Переконайте тата, що я не маю наміру йти в монастир, якщо він не погодиться на це з власної волі… Господь дозволить, щоб це швидко сталося».
1 жовтня молодий шляхтич, відвізши матір додому, почав служити в полку, що стояв у Кракові. До нової справи він поставився дуже серйозно. Єдине, що засмучувало хлопця, – це вимога батька неодмінно брати участь у світських розвагах. Але перебування молодого Шептицького серед уланів виявилося аж надто коротким. Бог сам вирішив долю хлопця і досить жорстко. Романові несподівано стало погано, його відправили до лазарету. Там з’ясували, що молодий Шептицький захворів на гостру скарлатину… Смішно, але ця хвороба, яку тепер лікують дуже швидко і без важких наслідків для здоров’я, нещодавно була смертельною. Пережити таку інфекцію, залишившись хоч відносно здоровим, мали змогу одиниці… Керівництво полку викликало батьків Романа. 8 січня 1884 року граф забрав майже безнадійного сина в рідний маєток. Родинний лікар марно не обнадіював рідних хворого. Роман майже постійно був непритомним, у нього почалося зараження крові й запалення суглобів. Якось уранці мати побачила, як його пальці почали судомно-нервово бгати простирадло. На жаль, вона вже знала, що це означає… Лікар тільки скрикнув: «Як? Уже?!» Не маючи змоги нічого вдіяти, батьки залишилися біля сина й почали молитися. І раптом Роман почав дихати спокійніше й міцно заснув…
Серйозна небезпека життю минула тільки наприкінці лютого. Одужування тривало дуже важко й довго. Але Романові пощастило. Він залишився живим і почав відновлюватися. Щоправда, про військову службу вже навіть не йшлося: хвороба дала ускладнення на суглоби. Лікуватися потрібно було ще якнайменше кілька років. Хлопець намагався не звертати особливої уваги на дискомфорт. Він навіть не здогадувався, що згодом наслідки хвороби призведуть його до паралічу й прикують до інвалідного візка… А поки він був певний: Бог урятував його, щоб він міг здійснити мрію всього свого життя. Родичі й знайомі відвідували його, вітали з одужанням. А Роман переконував матір, що він більше так не може й не бачить іншого виходу, як утекти з дому…
9 червня родина Шептицьких відвідала в Брухналі щорічну службу повного відпущення гріхів. Софія подумки просила Бога дати її чоловікові сили порозумітися з родиною, щоб, нарешті, завершилися