ж то.
– …?
– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.
– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.
– Мені потрібна кришталева куля.
– Більше нічого?
– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.
– Більше за гроші?
– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.
– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.
«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.
– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.
– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.
– Та неформалка, яка намагалась під гіпнозом допитати мою людину.
– Це я її послав.
– Хто б сумнівався.
– Це частина розслідування.
– Дєцкій сад.
– В кожного свої методи.
– Смішні методи.
– Ми не бажали шкоди Гурґену Давидовичу.
– Давидичу хрєн нашкодиш, – реготнув Осинський. – Він сам кому хочеш нашкодить.
– Якщо вона у вас, то я прошу її відпустити.
– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловік Пелагеї Вержо відверто насолоджувався поразкою співрозмовника. – Якщо ви такий самий спеціаліст з відтворення подій, як вона гіпнотизерка, то я знов спущу бабло до унітазу.
– Добре, я відмовляюсь від розслідування, – Ярковський рвучко підвівся. – Все. Наймайте когось іншого. Але відпустіть дівчину.
– Працюй, спеціалісте, – Осинський кинув на стіл пачку купюр. Відтак підняв слухавку настільного комунікатора, розпорядився:
– Відпустіть її. Так. Без вибачень.
– А куля? – нагадав Ярковський.
– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобі куля, – пообіцяв власник «Адміралу».
Він знову впіймав погляд Ярковського, додав:
– Отруту робили на замовлення. Робив її крутий хімік. Він мені потрібний. Якщо його знайдеш, то премія буде у розмірі гонорару. Гарантую.
– Сподіваєтесь, що існує протиотрута?
– Не сподіваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Ніч і день.
6
– Боляче били? – Ярковський повернув Sаню обличчям до світу, щоби роздивитись синці і подряпини.
– Терпимо, – скривилась та. – Не принцеса, виживу.
– Гурґен бив?
– Ні, начальник безпеки, – вона висковзнула з рук Ярковського, сіла на диван, скинула кросівки, підтягнула коліна до підборіддя. – Цей крєндєль тепер на моєму радарі.
– …?
– Збочений на весь казанок. Ти б бачив. В нього така посмішка… Так посміхався той астероїд,