себто тваринне. А хіба наші інстинкти – це щось добре? Виявом чого вони є – духу чи лише жадоби виживання? Спостерігаючи за немовлятами, я бачу, як вони спонтанно борються за свої інтереси, геть не дбаючи про інших, як одбирають чужі іграшки і верещать, коли ми хочемо відібрати щось у них.
Сєнкевич у романі «В пустелі та джунглях» змалював нам моральність Калі: «якщо Калі забрати в когось корову, це добре, а якщо в Калі хтось забрати корову, то це погано». Не знаю, чи Сєнкевич піддався впливу колоніальної антропології, чи й справді спостеріг якийсь вияв духовного примітивізму, з яким ми всі народжуємося і який долаємо завдяки культурі, тобто тим духовним цінностям, що відкриваються нам у процесі виховання. Питання про те, добра з природи своєї людина чи зла, я залишаю філософам ХVIII століття. Жан-Жак Руссо з його оптимізмом здався мені непереконливим. А вертаючись до спонтанності – найчастіше я сприймаю її як вияв хамства. Перед очима в мене стоїть картина: молоді люди у трамваї їдуть з вечірки, і їхня спонтанна веселість не дає їм побачити, що поряд їдуть люди з похорону і втирають сльози. В цьому епізоді спонтанність тотожна хамству.
Чи немовля може бути хамуватим? Однозначно стверджувати це я не наважуюсь, та схиляюся до думки, що так. Кожен з нас народжується твариною, проходить стадію печерної людини й лише тоді сягає (або й не сягає) вершин людськості, виявом яких є культура. Культура почуттів, яка визначає і вчинки. Я наведу тут фінальний фраґмент «Захисних кольорів», рукописної версії сценарію, в якому я розмірковував над тим, яка ж вона – тварина в людині.
Грають: Збіґнєв Запасевич і Пьотр Ґарліцький.
Ярек утрачає самовладу, замахується й ударом в область шлунка валить Якуба на землю. Безвладне тіло заточується, відбиваючись від великих бетонних брил, чіпляючись за сталеве пруття розбитих шматків бетону. Ярек стежить за цим, наче й сам здивований наслідком своїх дій, і недовірливо прислуха5ється. Якуб нарешті падає біля положистої підпори стіни і лежить нерухомо, не подаючи жодних ознак життя. Ярек обережно починає спускатися по підпорі, ненароком зачіпаючи безліч дрібних камінців, які лавиною сиплються на Якуба, але той залишається знерухомілим. Схилившись над ним, Ярек бачить тоненьку цівку крові на його обличчі.
Ярек (недовірливо): Якубе! (Торкається його, відчуває жах – ніби усвідомлення реальності приходить до нього із запізненням.) Якубе! Господи Ісусе! Це неможливо! (Хоче підняти нерухоме тіло Якуба, та вагається, побоюючись, що може цим йому зашкодити.) Якубе! (благально)
Ярек безпорадно роззирається довкола, шукаючи допомоги. Завважує бочку від смоли, наповнену дощовою водою. Підбігає, набирає в долоні води. Швидко вертається, щоб збризнути нею обличчя потерпілого. Схиляється над ним. Прикладає вухо до грудей. Якуб подає легкі ознаки життя, дихає нерівно, з присвистом, через напіврозтулений рот. Висолоплює язика (з рота тече слина і заважає дихати), хрипить.
Ярек,