привело вас до святилища муз? – Герасимов присів на краєчок стільця для відвідувачів.
– Та ось хочу перевірити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? – пожартував Берія.
– Ви даремно так жартуєте, Лаврентію Павловичу! – ображено відповів Герасимов. – Через Спілку художників проходить передова боротьби на ідеологічному фронті. Ми втілюємо накази товариша Сталіна у життя!
– А як портрет? – раптом запитав Берія.
Герасимов здригнувся. Значить, все ж таки портрет!
– Так, ось ви про що, Лаврентію Павловичу, портрет я віддав Клименту Єфремовичу. Ще тоді, після смерті дружини Йосипа Віссаріоновича. Ось копія листа, – глухо сказав він.
Берія здивовано перепитав:
– Після смерті? – він довго вдумливо читав листа. – Що за лайно? Мля… Яка дружина? Ти про що?
– А ви про який портрет, товаришу Берія? – цього разу дивуватися довелося Герасимову.
– Говорили, нібито ти працюєш над портретом «Товариш Сталін робить звітну доповідь на ХVIII з’їзді ВКП(б) про роботу ЦК ВКП(б)».
Герасимов встав і нервово заходив кабінетом. Він уже зрозумів, що даремно розповів Берії про портрет Аллілуєвої і, мабуть, підставив не тільки себе, а й товариша Ворошилова.
– Той портрет Йосипа Віссаріоновича вже готовий, – спробував перевести розмову в інше русло.
– Покажеш? – Берія по-змовницьки підморгнув, нахилився через стіл і поплескав його по плечу.
– Так. Потім. Він у майстерні, – задоволений таким панібратством наркома, закивав головою Герасимов.
– Але дивно, що я не знаю про портрет Аллілуєвої. НКВС мало б знати про подібні речі. Може, ворог народу покійний Колька Єжов приховав від Хазяїна цю інформацію? Чому ти віддав портрет Ворошилову?
– А що я мав з ним робити, Лаврентію Павловичу? – розвів руками Герасимов. Його обличчя раптом покрилося червоними плямами, в роті пересохло. Він дістав хусточку і почав витирати спітніле чоло.
Берія нахмурився і, вчепившись поглядом в обличчя Герасимова, холодно сказав:
– Треба було звернутися… Ну хоча б до мене. А Климент… Ти знаєш, що хазяїн дуже незадоволений твоїм другом Климентом? Він просрав кампанію у Фінляндії, і Хазяїн його звільнить не сьогодні, так завтра. Так що навряд чи Климент зміг і тим портретом правильно розпорядитись.
У двері постукали, увійшла секретарка з тацею. На таці парували дві чашки кави, стояло блюдце з печивом фабрики «Червоний жовтень» і дві маленькі чарки коньяку.
Берія замовк. Він відразу звернув увагу на гарну жінку з чудовою статурою. Не дивлячись ні на Герасимова, ні на Берію, секретарка швидко поставила тацю і вийшла. Берія не міг відірвати погляд, доки за нею не зачинилися двері.
– Дівка, – сказав Берія, кілька разів блиснувши пенсне. На губах з’явилася хтива посмішка. Кивнув убік дверей. – Гарна дівка.
– Ага, – з радістю погодився Герасимов. задоволений, що розмова повернула від теми портрета Аллілуєвої.
– Твоя? – Очі