запитання Берії сипались одне за одним.
– Говорю ж вам, товаришу Берія… Художник. Останнім часом жив у Парижі. А до того у Берліні.
У Берії округлилися очі.
– А він часом не шпигун?
– Не знаю, Лаврентію Павловичу. Сигнали на нього були. Але у Франції він малював Поля Елюара й інших друзів СРСР…
– Які сигнали? – зацікавлено запитав Берія, відсьорбуючи каву.
– Він працював не в ключі соцреалізму. Його у нас навіть називають «французом». Більше того, якось приходили ваші люди і цікавилися його лояльністю, говорили, що мають інформацію про його зв’язок з українськими націоналістами. Ми збиралися виключити його зі спілки…
– І така людина в тебе керує виставкою? – Берія, спираючись на долоні, підвівся над столом. – Це меншовицька короткозорість! За таке доведеться відповідати!
– Лаврентію Павловичу, як ви можете! Ми пильнуємо… Завжди… А як же інакше! Відразу доповідаємо куди слід, в органи… Але тоді мені зателефонував ваш заступник, Меркулов, здається, і наказав дати Гущенкові спокій. Більше того, просив допомогти з квартирою. Ми дали йому комуналку. Ви краще розберіться між собою! – спалахнув Герасимов. Його обличчя покрилося червоними плямами, чоло рясно спітніло. Додав примирливо: – Я тут ні до чого.
– Меркулов? Чорт зна що. Ну добре, я розберуся з цим лайном. Бувай.
Берія встав, махнув рукою і швидко вийшов. За дверима загупали чоботи кількох людей. За хвилину за вікном загуркотів і від’їхав чорний урядовий ЗІС.
– Товаришу Герасимов, товаришу Герасимов! Олександре Михайловичу! – голос секретарки вивів його зі стану заціпеніння, Лілія Гофман дивилася на нього крізь товсті скельця окулярів надприродно великими сірими очима. – Товариш Саркісов сказав, що завтра товариш Берія хоче запросити мене на каву.
Герасимов стенув плечима – «на каву». Розвів руками і відвів погляд убік. За час візиту Берії, здавалося, він постарів на сто років. Йому шкода було секретарки. Але що він міг удіяти? Не вона перша, не вона й остання.
– Правду говорять, що товариш Берія чіпляється до жінок? – вона трохи почервоніла.
Йому не стало духу відповісти: «Це неприємно, але це правда». Герасимов ще раз стенув плечима і відвів очі.
Вона, не дочекавшись відповіді, опустивши голову, мовчки квапливо зібрала порожні чашки і майже вибігла з кабінету.
Розділ 8
Сегодня пионеры и школьники Московской области празднуют 15-летие своей газеты «Ленинские внучата».
Три тысячи ребят постоянно пишут в «Ленинские внучата».
С ними газета ведет переписку, учит их писать очерки, заметки, стихи.
20 березня 1940 року, 12 год. 12 хв
Москва
Автомобіль, яким їхали Берія і Саркісов, вів капітан держбеспеки Осипов. ЗІС-101 мчав у бік площі Дзержинського по вулиці Красна Прєсня. Вже тринадцятий рік вулиця офіційно носила цю назву, але москвичі й досі її називали Луб’янкою. Це й не дивно. Луб’янською вона була ще з часів Івана Третього,