значною мірою програмується сприйняття твору: читач, знайомий з «Поемою про старого мореплавця» Колриджа, відчує паралелі з нею. Вони не зникатимуть до кінця твору, реалізуючись, зокрема, в образі птахів, які переслідуватимуть човен Піма в кінці подорожі, й особливо у наскрізному для усього твору мотиві «смерті за життя». Перша з названих сцен вражає натуралістичністю, варто лише згадати шмат м’яса покійника, скинутий птахом на палубу, її емоційний вплив підсилюють містичні алюзії, зокрема на легенду про Летючого голландця, а жорстокості їй додає мотив іронії долі, який у ній звучить дуже виразно. У другій натуралістичність майже відсутня, вона жахає й без того, оприявнюючи атавістичні глибини, які за певних обставин можуть відкритись у цивілізованій людині. Акт канібалізму відбувається «за кадром»: схоже, оповідач узагалі волів би забути про нього. Воднораз композиційні прийоми твору відтворюють характерний ритм моря: події розвиваються як хвилі, які котяться вперед і відступають, щоб розпочати свій рух ізнову, тож чи може у ньому бути традиційні початок і тим паче завершення?
Фінал не може прояснити, як дійшов до нас щоденник Піма. Післямова стверджує, що герой повернувся додому, але чому тоді він не закінчив опис своїх пригод? Розглянемо таку версію: Пім повертається з подорожі, проте помирає, перш ніж дописати свій звіт про неї, причому помирає саме тоді, коли доходить до відтворення своєї зустрічі з фігурою в білому. Яким би наївним таке припущення не виглядало, воно спирається на збіг, навряд чи випадковий з огляду на любов По до шарад. Якщо зустріч з фігурою у савані сприймати як смерть Піма (а для цього є підстави, про які згодом скажемо), то роман обривається, коли Пім іде в небуття у двох площинах твору і в двох своїх іпостасях: у площині «фікціональній», де він оповідач і дійова особа, обидва вигадані автором, і «реальній», де він оповідач і нібито «реальна» особа, яка здійснила цю подорож і залишила про неї звіт. Та можливе й інше пояснення, підказане новелою «Падіння до Мальстриму»: занурившись у прірву на одному кінці земної кулі, Пім мав можливість вийти з неї на протилежному, повернутися додому й взятися за написання книги.
По уникає прямої підказки, чи є Пім витвором його фантазії, чи автором книги, яку ми щойно дочитали. Звісно, сучасний читач це сприймає як гру, та у середині ХІХ ст. «довірливих» читачів, мабуть, було більше: є свідчення, що в Англії при згадуваній першій публікації роману він був сприйнятий як звіт про справжню подорож, утім, тоді він був виданий без останнього занадто неймовірного епізоду. Знаменитий аргентинський письменник Луїс Борхес був переконаний, що поява сучасного «недовірливого» читача на совісті саме По. Адже, як писав Борхес, це він створив детектив, а заразом з ним і його читача, який «з першої хвилини не вірить жодному слову, адже читач детективів – людина, яка до всього ставиться з підозрою, читає обережно…», бо він звик, що автор від нього приховує правду. «Оповідь Гордона Піма» – не детектив, але сприймати