славетний батько і зробив те, про що Мечислав боявся навіть мріяти. Батько забрав його до свого боярського будинку, який красно височів у центрі дитинцю.
Зі смертю матері почалося нове життя у Мечислава. Життя, до якого йому прийшлося звикати. Йому довелося навчитися жити у новому, незвичному оточенні, з новою родиною, їхніми слугами та різним невідомим людом, який відвідував оселю, тоді ще посадника переяславського.
На перших порах Мечислав насторожено дивився на батькову дружину гречанку Катерину. Він її по-дитячому боявся, але з часом малюк зрозумів, що її не варто боятися, вона добра. Окрім того Катерина не намагалася будь-якою ціною замінити йому матір. Трималася з бастардом рівно, інколи можливо навіть холодно. Але це не лякало малюка, навпаки, він був задоволений, що бояриня не намагається залізти йому у душу, щоб відкрити його потаємні помисли. Адже ті помисли були різні і не завжди вони могли сподобатися родині Поклінних.
Батька він рідко бачив, найбільше часу проводив із Святовидом, який був на чотири весни молодшим. Ще приязно ставилася до нього малолітня Добромира, а Ратимир тоді був ще зовсім малий.
Йшов час, Мечислав підростав, багато спілкувався із простолюдом. Одного разу до нього дійшла дивна чутка, що усі жінки, які мають якесь відношення до родини бояр Поклінних, перебирають на себе родове прокляття і їх швидко забирають невідомі сили із цього світу у інший. Ці слова, одного разу почуті, назавжди закарбувалися у пам’яті Мечислава. Тоді, будучи ще дитиною, він дав собі обіцянку, що ніколи не одружиться, щоб не накликати біди на чиюсь голову.
Мечислав усміхнувся, згадуючи ту дитячу обіцянку, адже він десь глибоко у душі радів, хоч і боявся сам собі признатися, щоб не зурочити, тому що він вважав, що зміг перехитрити долю.
Одного разу, замислившись над почутим, Мечислав подумки звернув свій погляд до жінок, які були пов’язані з сім’єю Поклінних. Таких жінок було дві: дружина боярина Катерина і його донька Добромира. Тоді Мечислав зрозумів, що котрась з них є приреченою.
Через деякий час він почув розмову старого волхва Світолика із одним із боярських гостей. Їхня розмова ніякого відношення не мала до родини Поклінних, але одна крамольна фраза, мовлена волхвом, закарбувалася у голові Мечислава: «Є думка, що на чужинців, які моляться іншим Богам, прокляття наших вищих сил або взагалі не діє, а якщо діє, то лише так, що від того страждають інші, вірні люди». Далі Світолик говорив про великий зв’язок наших Богів і людом, який проживає на рідних землях, але це вже Мечислава не цікавило. Юнак отримав зерно для роздумів і все зробив у майбутньому, щоб воно проросло буйним паростком.
Усвідомивши почуте, Мечислав зрозумів, хто у родинні його батька є приреченим. Більше того, він зрозумів, що може одружитися лише на чужинці, яка знала інших Богів. Так і сталося, як гадалося.
Час ішов, Мечислав, дорослішаючи, все впевненіше тримав меч у руках. І ось настала життєва мить, коли Добромир відвіз свого бастарда до Києва і віддав на військову службу