навіщо ви так зі мною? – не соромлячись і вже не приховуючи своїх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матері?
Саме у цю мить Святовид розплющив очі і, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклі губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир і Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагається їм сказати, але марно.
– Сину, не напружуйся, не втрачай життєві сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе відвеземо додому, там ти швидко піднімешся на ноги.
Святовид важко видихнув і спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил і він лише зачервонілими зіницями очей спробував дати зрозуміти, що його душа бажає чогось іншого.
– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумівши, що син йому намагається заперечити. – А куди ти хочеш?
– Я, здається, здогадуюся, куди його душа намагається у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.
– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.
– У Ольжичі. До Чаруни.
Після цих слів очі Святовида загорілися болючою радістю. Він ледь помітно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.
– Якщо мені судилося жити, то мене може підняти на ноги лише Чаруна, – з останніх сил, ледь чутно прошепотів поранений волхв, – якщо мені судилося піти у світ наших пращурів, то хочу хоча б один раз глянути на неї і попросити вибачення.
Промовивши останні слова, Святовид заплющив очі і знову поринув у світ мороку. А Добромир мить постояв, поміркував, а тоді, розвівши безпорадно руки, кивнув головою.
Так і вчинили. Дружинна кавалькада розділилася на дві частини. Одна, на чолі із посадником Дзвенимиром і важкопораненими воїнами, попрямувала назад у бік Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понівечений, прив’язаний до коня, ватажок печенігів.
Інша половина дружинних воїнів, на чолі із Мечиславом і Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичі, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поїхав і молодий, мало кому відомий воїн Данеслав, який знову вийшов із бою без найменшої подряпини.
6. Святозар
За межею Великодньої жертви
Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплі промінчики сонця швидко зігнали сніг із охолодженої землі, яка ось-ось мала зазеленіти буйними травами. Простий люд радів, що зима швидко відступила навіть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такої ранньої весни не було. Дехто бідкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тоді і будемо не радіти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».
Так могло статися, як говорили старі люди, адже раннє тепло протрималося не довго. Вже під Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами і почавши мжичити холодним