відміну від свого двоюрідного брата, теперішнього посадника переяславського, Добромир не одягся, як воїн. На ньому був простий, можна навіть сказати скромний одяг боярина. Це також всіх здивувало, тому що було відомо, як вишукано, на візантійський манер, полюбляє одягатися Добромир. А тут скромний сірий довгий плащ поверх короткої, вище колін туніки, яка була підперезана шкіряним поясом. З-під туніки виднілися темні шкіряні штани, зручні для верхової їзди. На голові у боярина була тепла шапка із узорчатої тканини, внизу облямована хутром.
Добромир дослухався до ходи свого коня, в такт погоджуючись рухам тварини. Час від часу боярин все щільніше і щільніше намагався закутатися у свій плащ. Напевно холод почав діймати тіло старого боярина. Поряд, як і годиться, із Добромиром знаходився його син, волхв Святовид, який сонно погойдувався у своєму сідлі.
Одягнений Святовид був у традиційний одяг подорожуючого волхва. Білий довгополий плач з широкими довгими рукавами та відлогою, яка переходила у капюшон. Плащ було вдягнено на сірого кольору сорочку, яка мала спереду, навколо застібки, орнаментну вишивку. Та вишивка не була простою, а мала у собі певні знаки, які були наповнені таємничим сенсом, який був зрозумілий лише посвяченим.
– Ти не боїшся впасти із коня? – стиха усміхаючись, завів бесіду із сином Добромир.
Волхв нічого не відповів батькові, лиш поглядом, повним уваги і міркування, поглянув на старого боярина. Їхні погляди перетнулися. Святовид добре розумів, що батька хвилює зовсім не те, що він запитує.
– Не саме падіння є страшним, – відводячи свій погляд, промовив волхв, – а те, як ти будеш підійматися.
Між батьком і сином на якусь мить знову запанувала мовчанка. Видно було, що боярин добре усвідомив слова і думки Святовида.
– Я не шукаю шляхів для підняття, – зітхнувши і подивившись у далечінь, промовив боярин, – вони мені не потрібні.
– Не знаю, – похитнувши головою, промовив волхв. – Колись ти сам, за своєї волі і втручання Богів, зійшов із того, надто прудкого коня, а тепер все йде до того, що сам Великий князь підводить до тебе нового коня, запрошуючи його осідлати. І це тебе хвилює. Тому що ти, батьку, не знаєш, чи той кінь тобі потрібен, адже ти вже звик до того життя, яким донині жив. Чи не так?
Старий боярин, вкотре переконавшись у мудрості свого сина, лиш злегка кивнув головою. Добромира направду хвилювала майбутня зустріч із Великим князем. Він знав лише одне, що ця зустріч буде важкою і болючою. Його серце знову обіллється тугою за донькою, яка могла стати Великою княгинею, а натомість пішла до інших світів, у долини пращурів.
– Можливо він захоче забрати до себе, у великокняжі палати, Позвізда, – раптом зробив припущення Добромир.
– Думаєте, що Володимир на честь світлої пам’яті Добромири захоче зробити вашого онука своїм наступником і спадкоємцем? – запитав Святовид, сам розмірковуючи над сказаним.
– А чому б і ні? – знизнувши плечима,