продовжувала стояти, притулившись лобом до грудей чоловіка, вже не слухаючи слів Мечислава, який все говорив і говорив. Він її переконував, що вона була йому подарована Богами. А вона стояла і мовчала. Її охопив розпач за змарнованим вечором. Ладомира зітхнула і глибоко вдихнула повітря. Їй у ніздрі, разом із повітрям, залетів запах чоловічого поту, який ішов від тіла її чоловіка.
Вдихнувши ще раз, жінка стрепенулася, підняла голівку і подивилася у вічі чоловіка. Що вона там хотіла побачити, вона, мабуть, і сама не знала. Тепер Ладомира притулила свій пальчик до губ Мечислава, заставивши його замовчати.
– Вже, мабуть, вода для купелі захолола, а ми тут стоїмо. Ти ж не можеш лягти спати поряд зі своєю дружиною некупаний, – Ладомира знизала плечима і винувато усміхнулася.
Мечислав, ошелешений несподіваною переміною у настрої дружини, якусь мить мовчки постояв, кліпаючи повіками, а тоді схаменувся і також усміхнувся у відповідь.
– Я так скучила за тобою, – звабливо прошепотіла жінка, – коли я тебе побачила у вікні, то зразу навіть не повірила, що то ти. Думала, маришся ти мені вже. А коли усвідомила, що то ти направду, то моє сердечко так забилося, що думала, воно розірве мені груди з радості.
Ладомира щебетала і щебетала, а воїн, полегшено зітхнувши, підхопив її на руки. Якусь мить постояв, насолоджуючись відчуттям близькості жіночого тіла, переповненого збуджуючим жаром, а тоді ступив крок і поніс її через опочивальню до передпокоїв, де вже, мабуть, згас камін і захолола вода для купелі.
Ладомира ж міцно обхопила чоловіка за шию, пригорнулася так сильно, наче намагалася розтворитися у ньому, з’єднавшись з ним у одне ціле. Думки її путалися. В одну мить вона відчула себе безмежно щасливою і їй щиро хотілося, щоб ось так було завжди. Але чи так буде – вона не знала. Ця ніч щось змінила у ній. Ладомира ще не знала що, але її зараз це не хвилювало. Що буде завтра, через день, два? Житиме вона чи ні? Яка різниця. Головне, що вони зараз разом. А все інше у руках Богів.
«Саме зараз починається моя ніч. Та ніч, яку я чекала і якою марила. Але ця ніч не буде такою, як я її уявляла. Вона буде іншою. Кращою і неповторною», – помислила Ладомира, навіть не зауваживши, як по її щоці скотилася гаряча сльозинка і впала на груди Мечислава.
5. Святовид
Дорогою у напрямку смерті
Святовид, як і було вчора домовлено на раді у Добромира Поклінного, прибув до боярської оселі з першими променями сонця, відчуваючи сонну втому, яка почала у таку непідходящу мить турбувати, здавалося, загартованого волхва. Прибув, щоб із самого рання вирушити до Вишгорода, супроводжуючи свого батька до великокняжої резиденції. Крім того, як сказав Мечислав, Великий князь київський Володимир Святославович жадав особистої зустрічі із переяславським боярином Добромиром Поклінним.
Всі вони мали вирушити у не близьку дорогу у супроводі і під охороною воїнів Мечислава. Дорога до Вишгорода попри Київ була не близькою, тому було вирішено виїхати так, щоб