під час якого скарав на горло за розбійництво й непослух кількох найбільш зухвалих запорожців й був за це скинутий козаками з гетьманства, навіть книжку написав, в якій не шаблею, а дарованою Богом мудрістю захищав православ’я від ксьондзів, єзуїтів й уніатів.
Звалася та книжка «Пояснення унії», й вона так розлютила папського легата, що він одразу ж після уважного її прочитання попросився до короля й від імені Святого римського престолу тихо, але погрозливо виголосив: «Pereat!», «Pereat!», «Pereat!»[1].
Ось місце з книжки, котре найбільш болюче вразило посланця Папи у Речі Посполитій: «Катольцькі ксьондзи вимагають від пастви називати їх конче «святими отцями», возводяче це у догмат. Але ж православні слуги Господа цілком справедливо вдовольняються лише звертанням «отче…». Бо ж ступінь святості визначає лише Бог і тільки він».
Тож єпископ Курцевич у очолюваному козацьким отаманом невеликому посольстві, відрядженому бурхливою козацькою радою з урочища Суха Діброва до Варшави, відігравав суто представницьку роль, бо Петро Сагайдачний у разі потреби здатен був самотужки провадити будь-які складні релігійні спори з ревностним королем-католиком.
Самбірський шляхтич Конашевич більше спілкувався зі своїм земляком з сусіднього з Кульчинцями села, теж шляхтичем, генеральним осавулом Марком Новоженцем, котрий ще за походу на Кафу очолював у його війську Головний військовий курінь, котрий займався розвідкою й іншими таємними справами. У свою чергу той взяв із собою молодого запорожця Фесалія Фортуну, котрий славився на Січі загадковим походженням, химерною вдачею, могутньою статурою, а ще умінням дурити смерть. Саме вони і відрадили ясновельможного пана Петра від нав’язуваного Бородавкого супроводу з сотні козаків, користь від якого у разі зустрічі з ордою мурзи Хантамура, яка вже гасала Поділлям, була б мізерною, а може й ніякою.
Від зустрічі із знахабнілими татарами, котрі натоді безперешкодно брали ясир вже у околицях Любліна, могутній Господь українське посольство вберіг; та й Сагайдачний і його вірний осавул допомогли його Сину провести християнську четвірку глухими поліськими лісами уздовж Прип’яті. Лишень вже у Польщі, переправившись багато вище Любліна бродом через Буг, вони спіткали несподівану зустріч: на путівець з лісу вискочило кільканадцять дебелих вояк у коротких посірілих від пилу кафтанах і з такими ж брудними капелюхами на грізних бородатих головах; один з них був при шпазі, інші – з мушкетами, котрі одразу ж направили на вершників. Той, котрий при шпазі, якусь мить вивчав подорожніх лютим позирком, а потім витяг її й ткнувши нею у бік вершників, впевнено скомандував: «Feuer!»[2]. Та не встигли дисципліновані стрільці прикласти ложа мушкетів до своїх видублених численними походами щік, як позад них вискочив з лісу на коні справжній дідько; він був величезним й на диво швидким. Коли командувач хоругви німецької піхоти полковник Йохган Моор похопився вранці своїх зниклих мушкетерів й наказав їх розшукати,