з вуст короля peritus[6]…
Гості, а найбільше Фесалій Фортуна, подивувалися королівській вечері, котра не була схожа ні на запорізькі гулянки, ні тим паче на бенкети великопольської шляхти. На застеленому білою китайкою столі стояли вузенькі срібні тарілочки із залитою холодцем фореллю, на чималій таці блимав байдужими виряченими очима начинений чорносливом величезний карп, товсті й довгі, як змії, запечені на оливковому маслі вугрі лежали на менших тацях поруч нього й лише глибокі вази з чорною та червоною ікрою – дарунком московітського правителя Михаїла Романова з нагоди його вінчання на царство виказували, що вечеря відбувається таки у Варшавському Королівському замку, а не десь у Львові чи Кракові.
Після невеличкої паузи подали смаженю з сома й приправлену мигдалем варену зайчатину, а благородний шляхтич-служник знову наповнив келихи.
Тоді майбутній гетьман обережно відсунув важкого дубового стільця, на спинці якому не було бодай найменшого клаптика, вільного від різьби, й став з келихом у правиці навпроти Сигізмунда.
– Ваша королівська величносте, козаки розуміють, що ваші велич і сила – від Бога. І вони вже йдуть через Молдавію Вам на поміч. За вашу вікторію! Я вірю і знаю – Господь не покине вас у боротьбі з варварськими ордами сарацинів. Ми вкупі зупинимо жорстокого вовка Османа, якого демони гонять на ваше королівство.
– У вас чисте правдиве серце, любий гетьмане, – відповів король. – Нині до святої віри нам знадобиться ще чимало мудрості й мужності. Втім, козацькому вождю їх не бракує. Після вечері я запрошую вас особисто до свого кабінету, де ми і обміркуємо ваш чудовий тост.
Ось коли Осолинський зрозумів, що діятиметься надалі; але тепер він не відав – чи й сам братиме участь у подальших перемовинах. І сталося те, чого він побоювався: король лишився з його ворогом у своєму кабінеті наодинці, лишень через годину туди було допущено королевича Владислава.
Усе на світі скороминуще, проте ступивши на прикрашений італійським орнаментом паркет королівського кабінету, майбутній гетьман зробив над собою зусилля, аби не піддатися пануючому тут вічному духу великого обов’язку, великих надій і великого служіння; про це промовляла тут кожна лінія на паркеті, портрети Казиміра Великого Пяста й загиблого у битві під Варною Владислава ІІІ Ягеллона, на честь якого Сигізмунд назвав свого сина від першого шлюбу, велика ікона Спасителя над ними, на якій суворий Ісус виглядав передусім Сином Божим й лише на якусь дещицю Людським і навіть напис латиною на прикрашеній фресками стіні:
«Non nobis, Non nobis, Sed nomine Tuo, Domine, da gloria!»[7].
– Мої попередники по зернятках збирали державу, а я повинен її зберегти, – мовив Сигізмунд й двома пальцями перехрестився, піднявши свій зір над колишніми королями.
– Козацьке військо вже поспішає до Дністра, ваша королівська величносте, – відказав Сагайдачний. – Посланці повідомили, що до Хотина підійдуть і ваші хоругви.
Король підійшов до нього так близько, що Сагайдачний завважив глибоко заховане, непомітне для будь-кого, але лише