смертельно поранений. Кров, слизька й блискуча, виливалася з ран у горлі й плечі, й держаки півсотні стріл стриміли з масивного тулуба. Він стояв, вигнувши спину в агонії, а навколо нього кишіло безліч маленьких і хоробрих жовтошкірих мисливців із напнутими луками й випущеними в повітря стрілами. Понад десяток із них лежали понад стежкою переслідування, їхні тендітні тіла розчавлені й потрощені велетенськими круглими ногами та прохромлені нещадними гострими бивнями зі слонової кістки – але інші мисливці були сповнені рішучості завершити полювання.
Стародавній митець заповнив свою картину, намальовану на червоній скелі, таким рухом і такою драмою, що я відчув себе свідком того великого полювання. Проте світло миготіло, й мені довелося вибрати плівку F.11 з експозицією в одну десяту частку секунди.
Неохоче я вирішив скористатися спалахом. Я намагаюся, по можливості, не застосовувати його, бо він спотворює кольори й дає фальшиві світлові плями. Я установлював триногу і фотокамеру, коли мене раптом гукнула Саллі.
– Бене! Будь ласка, ходи сюди!
Відлуння та спотворення звуку у високій печері не змогли приховати наполегливість її оклику й збудження в голосі, і я швидко підійшов до неї.
Вона перебувала в головній печері за смарагдовим басейном, де в задній стіні була видовбана невелика заглибина. Там було темно, світло від ліхтаря Саллі швидко ковзало по гладенькій поверхні скелі.
– Що ти там побачила, Сал? – запитав я, підійшовши, й став поруч неї.
– Подивись-но.
Вона пересунула промінь від ліхтаря вниз, і я побачив малюнок великої людської постаті.
– Святий Боже! – вигукнув я, хапнувши ротом повітря. – Біла леді Брандберга.[8] Це точнісінько вона.
Саллі кілька разів провела пучком світла від ліхтаря по зображеній постаті, аж поки світло зупинилося на хвалькуватій випнутості між стегнами.
– Ця леді має чим похвалитися, – промурмотіла вона. – Думаю, ти розумієш, про що я кажу.
Постать на малюнку мала шість футів заввишки, вдягнена в жовтий обладунок, у шоломі з високим вигнутим гребенем. На лівому плечі воїна висів округлий щит, де навколо опуклості в центрі були розташовані колом орнаментальні жовті розетки. У другій руці він тримав лук і пучок стріл, а з пояса в нього звисали меч і бойова сокира. Його гомілки захищалися поножами з того самого жовтого металу, а ноги були взуті в легкі відкриті сандалі.
Шкіра його обличчя була намальована смертельно білою, на груди опускалася яскраво-руда борода. Явно перебільшені статеві органи були стилізованою вказівкою на його високий панівний статус. У такому зображенні не було нічого безсоромного, воно лише надавало зображеній постаті виразу чоловічої гордості й зарозумілості.
– Білий чоловік, – прошепотів я. – Металевий обладунок і круглий щит, лук і бойова сокира. Це міг бути…
– Фінікійський цар, – закінчила Саллі за мене.
– Але фінікійський тип, імовірно, був би чорноволосий і з гачкуватим носом. Цей чоловік мав би незвичайну зовнішність