було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?
– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.
Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.
Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.
– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.
Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.
Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.
Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.
«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.
Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.
– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.
– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.
– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.
– Бене…
– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.
Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.
– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.
Я