] В інших обставинах, ніж ми живемо, її твори переходили б в вибрані круги світової інтеліґенції, знаходили б тут тонких цінителів і адептів […] Смерть перервала сю путь у вселюдські простори. Але для нашого письменства і те, що вона встигла дати, зістається вічним даром, новою стадією розвою, історичним моментом в нашім культурнім, національнім поступі»[1].
Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Її мати – Ольга Петрівна – походить із роду Драгоманових і доводиться рідною сестрою Михайлові Драгоманову. Згодом відома як українська письменниця і громадська діячка (літературний псевдонім – Олена Пчілка), вона відіграла провідну роль у формуванні літературних інтересів своїх дітей, зокрема Лесі та її старшого брата Михайла. Батько – Петро Антонович Косач – був родом із Чернігівської губернії, закінчив Київський університет, здобувши юридичну освіту, брав участь у діяльності «Старої громади» (разом із М. П. Драгомановим, В. Б. Антоновичем, П. Г. Житецьким, М. В. Лисенком, М. П. Старицьким та ін.), служив високопосадовцем (головою з’їзду мирових посередників) «по крестьянским делам» і, хоч, за його словами, не був «огнепоклонником», усіляко підтримував, зокрема й фінансово, літературні захоплення своєї родини.
За спостереженнями Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри Лесі Українки, з усіх шістьох дітей вродою й вдачею Леся найбільше була подібна до батька: такі самі риси обличчя, колір очей і волосся, середній зріст, тендітна постать; обоє однаково лагідні, доброзичливі, надзвичайно делікатні у стосунках із людьми, терплячі й витривалі, бездоганно принципові, виняткової сили волі й порядності, мали напрочуд гарну пам’ять.
Дитинство Лесі Українки минуло на Волині, зокрема в с. Колодяжному, поблизу Ковеля, куди у травні 1882 р. переїжджають Косачі. Віднині Колодяжне стає «малою батьківщиною» для них, особливо для дітей. Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяженсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді і потім не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків»[2]. Чарівна природа волинського краю, поліські повір’я, обряди і звичаї, народні пісні й танці, казки, прислів’я – усе це стало невід’ємною часткою їхнього внутрішнього світу.
Освіту Леся здобувала під безпосереднім керівництвом своєї матері. З 1881 р. вона разом із братом Михайлом і сестрою Ольгою починає приватне навчання за програмою чоловічої гімназії. Вивчає грецьку й латинську мови, з допомогою матері – французьку й німецьку, згодом англійську, італійську та ін. Бере уроки гри на фортепіано у дружини М. Лисенка Ольги Деконор. Пізніше в листі до О. Кобилянської Леся Українка писала: «Не робіть собі такої великої ілюзії з моєї “широкої освіти”. Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла “на власний хліб”, себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жадної заборони. Правда, коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т. і.»[3]. Насправді, Леся Українка мала ґрунтовну освіту, добре знала світову літературу, історію культури й релігії, античності й християнства, розумілася в музиці й живописі і навіть написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів» (1890–1891).
Особлива сторінка в житті Лесі Українки – історія її боротьби з хворобою. У січні 1881 р. (тоді сім’я мешкала в Луцьку) вона застудилася, і з цього часу починається, за її власним виразом, «тридцятилітня війна» з туберкульозом. Спочатку нога, потім рука, легені, нирки… Повсякчасна боротьба з недугою то приковувала до ліжка, то змушувала шукати порятунку в далеких світах – Берлін, Відень, Карпати, Одеса, Крим, Кавказ, Сан-Ремо, Єгипет. Тому ціла низка ліричних творів і поетичних циклів, як-от: «Contra spem spero!», «Досвітні вогні», «До мого фортепіано», «Подорож до моря», «Кримські спогади», «Кримські відгуки», «Весна в Єгипті», «З подорожньої книжки» тощо, – постає в її творчості як відгомін трансформованих крізь призму художньої фантазії суто особистих переживань і подорожніх вражень.
Поетичну творчість Леся Українка розпочала поезією «Надія», написаною на початку 1880 р. під враженнями арешту й заслання тітки Олени, батькової сестри. А першим друкованим твором був вірш «Конвалія», опублікований у журналі «Зоря» (Львів, 1884) і підписаний псевдонімом «Леся Українка», який із цього часу стає літературним іменем письменниці. Крім поезії, Леся Українка починає писати оповідання, активно займається перекладами, зокрема оповідання М. Гоголя «Вечорниці», уривків з «Одіссеї» Гомера, з польської, німецької, французької літератур тощо. Бере участь у діяльності літературного гуртка «Плеяда», на засіданнях якого обговорювали не лише твори молодих авторів, а й питання перекладу видатних письменників світової літератури. Згідно з планом таких видань письменниця починає роботу над поемою «Атта Троль» Г. Гейне. А в 1892 р. виходить у світ «Книга пісень» Г. Гейне у перекладах Лесі