ідейності й досконалості художнього вислову. Зокрема, цикли «Подорож до моря», «Сльози-перли», Кримські спогади» – це, на думку критика, «перші проблиски сильного, самостійного таланту, перші такі картини і поетичні звороти, що виявляють руку майстра»[5]. Майстерність авторки полягає не лише в новому осмисленні краси природи й громадянської теми, позбавлених у її поезії традиційного сентиментально-романтичного звучання, а й в оригінальності поетичної форми: більшість творів зазвичай об’єднані в поетичні цикли, що надає окремим враженням, настроям і картинам художньої цілісності та філософсько-символічного сенсу. Завдяки цьому письменниця уникає суб’єктивної конвекційності та за всієї ліричної експансивності досягає у своїй ліриці того рівня художнього узагальнення, коли авторські роздуми, особисті почуття й емоції набувають художньо-естетичного значення, перетворюються на поетично-образні зразки, позбавлені «біографічного алегоризму». «Вона помалу доходить до того, – наголошував І. Франко, – що може виспівувати найтяжчі, розпучливі ридання і тим співом не будити в серцях розпуки та зневіри, бо у самої в душі горить полум’я любові до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в кращу будущину»[6].
Поетичний цикл – один з основних жанрових компонентів художнього мислення Лесі Українки як лірика. По суті, вона вперше в українській літературі послідовно утверджує цю форму й доводить її до гармонійної довершеності. Надалі, у збірках «Думи і мрії» та «Відгуки», уся поезія, за незначними винятками, згрупована в цикли, об’єднані чи то тематично («З пропащих років», «Кримські відгуки»), чи за провідним мотивом («Невольничі пісні»), чи за настроєм («Мелодії», «Хвилини»), чи за жанром («Легенди»), а чи за філософсько-алегоричним змістом («Ритми»). Циклам письменниці зазвичай властива композиційно-стильова, психоемоційна й ритміко-інтонаційна єдність. Тому окремі ліричні замальовки постають як фрагменти єдиного авторського задуму, як структурні елементи цілісної художньої картини, кожен із яких, не втрачаючи самостійності, виконує властиву йому роль у драматизації певної – емоційної, інтелектуальної, історичної, філософської – колізії. У цьому сенсі кожен із поетичних циклів Лесі Українки – це своєрідна лірична драма, освітлена крізь призму екзистенційної сутності людської особистості. Саме так сприймається, скажімо, цикл «Мелодії», у якому центральним персонажем виступає сама авторка зі своєю журбою, смутними думами, мріями і сподіваннями. Тому ця поезія, зокрема такі ліричні шедеври, як «Нічка тиха і темна була…», «Стояла я і слухала весну…», «То була тиха ніч чарівниця…», «Давня весна» та ін., – наче мелодії серця, сповненого трагічного відчуття на тлі радісного весняного пейзажу. Подібними настроями пройняті також цикли «Ритми», «Хвилини» та ін. Водночас «Невольничі пісні» складаються з віршів, тематично відмінних,