Пророчице, скажи,
чи я верну живий з моєї справи?
Кассандра Чого ти, власне, в мене се питаєш?
Питай в Гелена, та чи мало ж є
у нас у Трої віщунів?
Долон Вже пізно
шукати їх тепер.
Кассандра Та що ж тобі
з мого пророкування. Про Кассандру
лихая слава в Трої. Хто їй вірить?
Ніхто з людей.
Долон Не знаю сам чому,
але мені бажалось би почути
на се відповідь, власне, від Кассандри.
Кассандра Ти б їй повірив?
Долон Може б, і повірив.
Кассандра (гірко)
Та тільки «може»?
Долон Я вразив тебе?
Кассандра О ні, я звикла, що мені не вірять!
Долон А все ж пророкування вислухають.
Кассандра На жаль!
Долон Я прагну вислухать його!
Кассандра А якби часом я тобі сказала –
я не кажу, се тільки так, наприклад, –
щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?
Чи ти б послухав?
Долон Ні, скажу по правді,
не міг би я послухати тебе,
хоч би смерть видиму віщувала,
бо нечестю було б зректися потай
того, що сам же я вхвалив прилюдно,
на що пристав незмушений, по волі.
Кассандра Та нащо знати, що тебе спіткає?
Долон Так, я люблю дивитись долі в вічі.
Кассандра О ні, Долоне, ти того не любиш,
ніколи не любив, даремне кажеш!
Ти ще дитина для таких очей!
Долон Дитина? Я, царівно, повнолітній,
до ради вхожий і до війська здатний,
я не хлоп’я давно!
Кассандра Але для того,
щоб знести долі погляд, повноліття
того ще мало.
Долон Бачу я, царівно,
що ти мені не хочеш відповісти,
і я даремне тільки час гублю,
а я його не маю вже багато.
Кассандра (здригається при сих словах)
Хто се тобі сказав?
Долон Ми призначили,
щоб я вернувся, поки зійде місяць.
Кассандра Але ж тепера місяць рано сходить!
Долон То ж, власне, я тому не маю часу,
здається, й так його не мало згаяв!
Поліксена Пождав би ти безмісячної ночі!
Долон Війна не жде, царівно, – поки б ми
безмісячних ночей тих дожидали,
то, може б, місяць освітив руїну
святої Трої. Я піду, царівни.
Щасливі будьте!
(Іде до брами, не оглядаючись, і зникає в ній.)
Кассандра мовчки махає йому вслід рукою, а як він виходить поза браму, вона припадає до плеча Поліксени і гірко ридає.
Поліксена Та чого ж ти плачеш?
Кассандра Се ж я востаннє говорила з ним!
Що ж я йому казала? Все холодні,
непривітні слова, як ті мечі
ворожії, що мають заколоти
єдиного, коханого Долона!..
Чом я не кинулась йому до ніг?
Чом не благала на богів Олімпських,
щоб він не йшов у ту лихую путь?
Чом не сказала: «Ох, не йди,