одну емоцію.
– Ваша дружина мала рацію, – сказав Вілл. – Вам не слід бачити її такою.
Пол затих. Єдиним звуком зараз було його важке дихання. Рука лежала на грудях, долонею донизу, наче він промовляв обітницю вірності. В очах бриніли сльози.
Він важко проковтнув слину.
– На столі була скляна ваза. – Голос звучав глухо і неживо. – Ми купили її в Парижі.
– Чудово, – сказав Вілл, а сам подумав, що нізащо в житті не зміг би уявити собі Пола в Парижі.
– Тут такий гармидер.
– Є люди, які можуть поприбирати.
Пол знову затих, і Вілл простежив за його поглядом, що охоплював усю сцену. Лео правду казав про те, що внизу гірше, ніж нагорі, але тут у повітрі витало щось значно більш зловісне й тривожне. Ті самі криваві відбитки взуття зигзагами перетинали біле килимове покриття в обидва боки довгого коридору. На білих стінах, там, де ніж чи кулак злітав над тілом і багато разів врізався у плоть, виднілись косі бризки крові. Та найбільше Вілла стурбував один-єдиний червоний відбиток руки на стіні, просто над головою жертви, там, де нападник спирався, ґвалтуючи її.
– Сміттєбак?
Пол Кампано не шукав, куди б викинути сміття. Сміттєбаком він називав Вілла, коли вони були дітьми. Від спогадів у Вілла в горлі виник клубок. Він мусив його проковтнути, перш ніж зміг відповісти.
– Так.
– Розкажи, що сталося з моєю дочкою.
Вілл завагався, але тільки на секунду. Йому довелося повернутися боком, щоб пройти повз Пола в коридор. Обережно, щоб нічого не порушити, він ступив на місце злочину. Тіло Емми лежало паралельно до стін, обличчям у протилежний до сходів бік. Ідучи до неї, Вілл усе повертався поглядом до відбитка руки, бездоганних обрисів долоні й пальців. Від думки про те, що той тип робив, коли залишив відбиток, у Вілла все перевернулося в шлунку.
За кілька кроків до тіла він зупинився.
– Мабуть, її вбили тут, – повідомив він Полу, з калюжі крові, яка всоталася в килим, зробивши висновок, що дівчинку не пересували.
Він присів навпочіпки біля тіла й сперся долонями на коліна, щоб випадково чогось не торкнутися. Еммині шорти лежали купкою біля щиколотки, ступні були босі. Білизну і сорочку нападник відкинув убік. На білій шкірі грудей чітко проступали сліди зубів. Внутрішній бік стегон рясно вкривали подряпини й синці, набрякла піхва промовисто свідчила про завданий біль. Дівчинка була худенька, з білявим волоссям до плечей, як у матері, й широкими плечима, як у тата. Важко було сказати, який вигляд вона мала за життя. Обличчя в неї було таке побите, що череп провалився, очі й ніс зникли. Єдиним орієнтиром був відкритий рот – беззубе чорне криваве провалля.
Вілл глянув на Пола. Той досі стояв, наче приріс до підлоги на горішньому майданчику сходів. Великі м’ясисті руки він притискав до грудей, наче нервова старенька в очікуванні поганих звісток. Вілл не знав, що йому звідти видно, чи відстань трохи пом’якшує, а чи навпаки – погіршує картину насильства.
– Її били, –