хтось її туди поставив. Її основа тріснула, абажур перехнябився. Віллу стало цікаво, чи це її перевернули, чи лампа, всупереч усім законам, приземлилася правильно. Також йому хотілося б знати, чи помітив бодай хтось кривавий відбиток босої ноги біля лампи.
Він пройшовся поглядом уздовж вигнутої лінії дерев’яних сходів і помітив дві пари кривавих слідів тенісних туфель, що вели вниз, та жодної – від босих ніг. На стінах, де взуття й частини тіла роздовбали тиньк, пролягли подряпини й глибокі борозни, які вказували на те, що хтось один упав і падіння, напевно, було важким. Ебіґейл Кампано знала, що б’ється за життя. А мертвий хлопець, який лежав біля підніжжя сходів, зі свого боку, легковаговиком не був. Під червоною футболкою вгадувалися рельєфні м’язи. Певно, вдихаючи своє останнє повітря, він був шокований тим, що його перемагає жінка.
Подумки Вілл намалював собі план будинку, намагаючись зорієнтуватися. Довгий коридор під сходами вів углиб помешкання, до кухні й вітальні. Обабіч парадного входу було дві кімнати – очевидно, раніше вони слугували залами, де чоловіки відпочивали окремо від жінок. Одну кімнату прикривали розсувні двері, друга ж (схожа на бібліотеку) стояла відчинена. В обшивці панелей домінував темний колір. Уздовж стін ішли книжкові полиці, у глибокому каміні лежали дрова, готові до розпалу. Меблі були важкі, радше за все дубові. Майже весь простір займали два великі шкіряні крісла. Вілл чомусь подумав, що в іншій залі все було інакше: стіни пофарбовані в біле чи кремове, а меблі менш масивні.
Нагорі розташування кімнат, певно, було звичним для таких старих будинків: п’ять чи шість спалень, поєднаних великим коридором у формі літери Т, а в глибині – сходи, якими колись слуги спускалися в кухню. Якщо інші будинки в районі могли правити за взірець, то надворі мусив бути сарай для екіпажів, який переобладнали під гараж із житловою кімнатою на другому поверсі. Усе виміряти й намалювати карту для звітів було б нелегкою працею. Вілл потайки радів, що це завдання мусило дістатися не йому.
Також його тішило те, що не він мав пояснювати, чому один-єдиний кривавий відбиток ноги у вестибюлі вів нагору, а не надвір через вхідні двері.
До будинку зайшов Лео. Його явно роздратував телефонний дзвінок.
– Наче мало мені людей, які пхають носи мені в дупу через цю кляту простату. – Він показав на місце пригоди. – Ти вже розгадав мені цю загадку?
– Кому належить зелений БМВ, що стоїть на вулиці? – спитав Вілл.
– Матері.
– А у дівчинки була машина?
– Чорний «бумер». Прикинь? Триста двадцять п’ятий з відкидним дахом. Коли вона з’їхала у навчанні, батьки його відібрали. – Він показав на будинок через дорогу. – Проноза-сусідка здала її, побачивши машину перед будинком удень, коли в школі уроки.
– А сьогодні сусідка нічого не бачила?
– Вона старіша за того пса, тому особливо не сподівайся. – Лео ворухнув плечем. – Там хтось із наших розмовляє з нею.
– Мати