блазня.
– А хіба у вас нема ДжіПіЕс?
Аманда опустила руку, бо запитання змусило її на мить замислитись, і взялася крутити якісь ручки. На екрані нічого не змінилося, зате кондиціонер загудів швидше. Вілл мимоволі всміхнувся, і шефиня сердито на нього зиркнула.
– Поки ми чекаємо, коли Керолайн знайде план міста, ти можеш витягти з «бардачка» інструкцію з експлуатації й зачитати мені, що треба робити.
Вілл поторсав кришку, але відділення для рукавичок було замкнене. Він подумав, що це непогана метафора його стосунків з Амандою Ваґнер. Вона часто відправляла його битися в замкнені двері й очікувала, що він знайде обхідний спосіб потрапити всередину. Вілл, як і будь-хто, любив хороші загадки, проте цього разу було б непогано, якби Аманда дала йому ключ.
А може, й ні. Він ніколи не любив просити про допомогу – особливо в таких, як Аманда, котра, здавалося, тримала в голові живий список людей, що були її боржниками.
Поки Аманда вичитувала секретарці за те, що та не носила з собою в сумочці плану міста, Вілл дивився у вікно. Він народився і виріс в Атланті, але в Енслі-парку бував нечасто. Він знав, що це один із найдавніших і найбагатших районів, де понад століття тому всім на заздрість набудували маєтків адвокати, лікарі й банкіри – щоб майбутні адвокати, лікарі й банкіри могли собі жити спокійним життям посеред найнебезпечнішого за рівнем злочинності мегаполісу по цей бік лінії Мейсона – Діксона[2]. Єдине, що змінилося за ці роки, – чорношкірим жінкам, які возили білих немовлят у візочках, тепер платили більше.
Енслі з його викрутасами вулиць і обхідними шляхами, здавалося, був призначений для того, щоб збивати з пантелику (а може, й відлякувати) гостей. Уздовж більшості вулиць росли дерева. Будинки на цих широких авеню стояли на пагорбах, щоб звідти відкривався ліпший огляд світу, який лежав біля ніг. Скрізь зеленіли розкішні парки з доріжками для прогулянок і дитячими гральними майданчиками. На доріжках подекуди ще зі старих часів лишилася бруківка. Архітектурно всі будинки різнилися між собою, втім, витончено пофарбовані фасади й професійно облаштовані газони надавали району певної однорідності. І Вілл здогадувався чому. Навіть миршавий будинок тут, мабуть, коштував не менше ніж мільйон. На відміну від його рідного району Понслі-Гайлендс, що лежав за якихось шість миль звідси, в Енслі не було будинків, пофарбованих усіма кольорами веселки, і метадонових клінік.
Вілл побачив, як неподалік зупинився бігун, нібито щоб порозтягуватися, а насправді щоб нишком роздивитися Амандин «лексус». У ранкових новинах людям порадили не вдихати вуличне повітря без крайньої на це потреби у зв’язку з небезпечно високим рівнем смогу. Та, схоже, ніхто цим не перейнявся, хоч температура й піднялася вище ста градусів[3]. Відколи вони в’їхали в Енслі-парк, Вілл нарахував щонайменше п’ять людей, які бігали. Усі були жінками, усі вписувалися у стереотип жвавої бездоганної мами футболіста.