жінки на той випадок, часом би вона зомліла. Перше ніж санітари накрили тіло, він нахилився до нічного столика і взяв дерев’яну фігурку мадонни.
– Мені здається, що це ваша річ, – сказав він. – Візьмете?
– Ні.
Він простяг жінці фігурку. Вона не взяла її. Тоді він відчинив маленьку валізку й поклав фігурку туди.
Санітари накрили тіло й підняли коші. Двері виявилися надто вузькими, й коридор також. Вони спробували протиснутись, але не змогли. Ноші не влазили.
– Доведеться його зняти, – мовив старший із санітарів. – Ми не розвернемося з ним.
Він запитально глянув на Равіка.
– Ходімо, – сказав Равік жінці. – Почекаємо внизу.
Жінка похитала головою.
– Добре, – сказав він санітарам. – Робіть що треба. Вони взяли тіло за ноги та за плечі й поклали на підлогу.
Равік хотів щось сказати і глянув на жінку. Вона не рухалась, і він промовчав. Санітари винесли в тьмяно освітлений коридор ноші. Потім вернулися в темну кімнату й забрали тіло. Равік вийшов за ними. Щоб зійти сходами, їм доводилось дуже високо підіймати ноші з тілом. Їхні обличчя почервоніли з натуги й спітніли. Мертвий важко ширяв над ними. Равік простежив за санітарами, аж поки вони опинилися внизу. Тоді вернувся до кімнати.
Жінка стояла біля вікна й дивилася на вулицю. На машину біля тротуару. Санітари засунули в неї ноші, як пекар засовує в піч хліб. Потім сіли в кабіну, мотор заревів, ніби з-під землі хтось зойкнув, і машина, рвучко крутнувшись, зникла за рогом.
Жінка обернулася.
– Вам треба було піти раніше, – мовив Равік, – Навіщо бачити все до кінця?
– Я не могла. Не могла піти швидше за нього. Не розумієте?
– Розумію. Ходіть сюди. Випийте ще чарку.
– Не хочу.
Коли прибули поліцаї й санітари, Вебер ввімкнув світло. І тепер, як тіло забрали, кімната при світлі здавалася більшою. Більшою і дивовижно мертвою, ніби тіло пішло з неї, а смерть лишилася.
– Ви й далі житимете в цьому готелі? Чи виберетесь?
– Виберусь.
– А ви маєте в Парижі знайомих?
– Ні. Не маю нікого.
– А знаєте якийсь готель, де б хотіли оселитися?
– Ні.
– Тут поблизу є один, схожий на цей. Невеличкий, чистий і цілком пристойний. Ви можете в ньому непогано влаштуватися. Готель «Мілан».
– А я не могла б перебратися в той готель, де… у ваш готель?
– В «Інтернасіональ»?
– Так. Я… бачите… я вже його трохи знаю… Все-таки краще, ніж щось зовсім незнайоме.
– То готель не для жінок, – сказав Равік.
Ще цього бракувало, подумав він. Мешкати в тому самому готелі! Я ж не нянька для хворих. І потім… може, вона гадає, що я вже маю якісь обов’язки перед нею? Таке буває.
– Я б вам не радив перебиратися в «Інтернасіональ», – сказав він гостріше, ніж хотів. – Він завжди переповнений. Утікачами. Краще йдіть у «Мілан». Якщо вам не сподобається там, ви зможете будь-коли переїхати.
Жінка подивилася на нього. Равік відчув, що вона прочитала його думки, і йому стало соромно. Та краще хай буде хвилину соромно, ніж потім