ви не образите. У вашій душі немає ані крихти віри. – Ежені рішуче поправила халат на грудях. – А я, слава Богу, її зберегла.
Равік узяв свій плащ.
– Від віри один крок до фанатизму. Тому в ім’я різних релігій пролито стільки крові. – В його словах бринів відвертий глум. – А толерантність – дочка сумніву, Ежені. Хіба ви, з усією своєю вірою, не більший ворог мені, ніж я, пропащий безбожник, вам?
Вебер засміявся.
– Що, перепало вам, Ежені? Не відбивайтесь, а то перепаде ще більше.
– Моя жіноча гідність…
– Ну й добре! – перебив її Вебер. – Залишайтесь зі своєю гідністю. Вона завжди потрібна. А мені пора йти. Треба ще дещо зробити в кабінеті. Ходімо, Равіку. До побачення, Ежені.
– До побачення, докторе Вебере.
– До побачення, сестро Ежені, – сказав Равік.
– До побачення, – присилувала себе сказати Ежені, й то аж тоді, коли Вебер обернувся й глянув на неї.
Веберів кабінет був напханий меблями в стилі ампір – білими, позолоченими й ламкими. Над письмовим столом висіли знімки його будинку і його садка. Під довгою стіною стояла широка новомодна канапа, на якій Вебер спав, коли залишався ночувати в клініці. Клініка була його власна.
– Що ви питимете, Равіку? Коньяк чи «дюбоне»?
– Каву, коли ще є.
– Звичайно, є. – Вебер поставив на стіл електричний кавник і ввімкнув його. Потім обернувся до Равіка. – Ви б не могли сьогодні після обіду провести замість мене медичний огляд в «Озирисі»?
– Можу, чому ж.
– Вам це не переб’є ніяких планів?
– Анітрохи. Я вільний.
– То добре. Мені не треба буде знов приїздити в місто. Я попрацюю в своєму садку. Я б попросив Фошона, але він у відпустці.
– Нема про що говорити, – мовив Равік. – Я ж там уже не раз робив огляд.
– Це правда. А все-таки…
– У наш час не може бути ніяких «усе-таки». Принаймні для мене.
– Так, це справжній ідіотизм! Такому видатному хірургові не дозволяють офіційно оперувати, і йому доводиться працювати підпільно.
– Годі вам, Вебере! Це не новина. В такому становищі всі лікарі, що втекли з Німеччини.
– І все-таки! Комедія, та й годі. Ви робите за Дюрана найважчі операції, а він вашим коштом заробляє собі славу.
– Краще так, ніж він би робив їх сам.
Вебер засміявся.
– Звичайно, не мені це казати. Ви й за мене оперуєте. Але я, зрештою, гінеколог, а не хірург.
Кавник закипів. Вебер вимкнув його, дістав із шафи чашки н налив казу.
– Одного я не розумію, Равіку, – сказав він. – Чого ви й досі жигете в такій халабуді, як «Інтернасіональ»? Чому не винаймете собі помешкання в якомусь новому будинку поблизу Булонського лісу? Якісь дешеві меблі скрізь можна купити. Принаймні будете знати, що ви щось маєте.
– Так, – мовив Равік. – Я б тоді знав, що маю щось.
– От бачите. То чому ж ви не зробите так, як я кажу?
Равік надпив з чашки кави. Вона була гірка й дуже міцна.
– Вебере, – мовив він, – на вас дуже добре вивчати поширену хворобу нашої доби – зручність мислення. Ви співчуваєте,