трохи розпогодилося. Було воно голене, темне, мовби з нього ще не зійшла літня засмага. Над лобом, що брижився двома крупними поперечними зморшками, з-під шапки вибивалося густе чорне волосся, під гачкуватим носом – такі ж густі чорні вуса. Брови теж чорні і зламані. В молодості він, видно, був далеко не поганий парубок, тепер же літа додали його обличчю твердості й суворості, від чого у дівчини затремтіло серце.
– Отже, ти хочеш служити наймичкою? – він повів похмурим поглядом по її постаті, мовби прицінювався.
– Так, пане.
– Скільки ж тобі років?
– Вісімнадцять.
– Гм, заміж пора, а ти – в найми…
– Безземельних ніхто не сватає, а голод змушує не тільки в найми йти, а й руку простягати біля паперті…
Хуржик помовчав, поплямкав губами.
– І що ж ти вмієш?
– Усе, що накажете, пане.
– Їсти варити, прати, в хаті прибирати, корів доїти, свиней та птицю годувати… Зумієш?
– Зумію, паночку, – зраділа Катря, відчувши в цих Хуржикових словах натяк на згоду взяти її в найми. – Безперечно, зумію.
– І все, що господиня скаже… Бо слабує вона…
– Усе робитиму, паночку.
– Гм, – Хуржик задумався. – А яку ж ти платню хочеш?
– Яку дасте, паночку… Тільки не відмовтесь найняти мене, бо мати пухне з голоду – вже другий день у неї й рісочки не було в роті… Та й сестричка Настуся голодує…
Катря благально дивилася на суворого чоловіка, від волі якого залежало так багато – життя матері, сестри та її власне життя.
– І все ж таки – яку платню хочеш?
– Як у всіх, паночку. Більше не хочу. Тільки сьогодні пошліть у Мацьківці хоч пуд борошна, щоб матінка мала щось на вечерю. В рахунок майбутньої плати… А я відроблю…
Хуржик розгладив вуса, ще раз оглянув дівчину з ніг до голови. Довго мовчав, нічим не проявляючи своїх думок та почуттів. Потім хмикнув:
– Гм… Ти мені подобаєшся… Але ходімо до господині – хай вона з тобою побалакає. Якщо і їй сподобаєшся, то служитимеш… А я ще сьогодні відправлю твоїй матері і борошна, і пшона, і солонини та олії. Тільки підпишеш бомагу за це…
Катря від радощів сплеснула руками, залилася радісними слізьми і раптом бухнулась перед господарем на коліна.
– Дякую, паночку, дякую!.. Дякую, батеньку рідний!.. Хай Бог вас боронить від усього лихого!.. А бомагу – підпишу…Аякже!
2
Хата Хуржиків, нова, простора, на дві половини, стояла поблизу Миргородських воріт, на високій горі, звідки було видно і Сулу, і Засулля, і Лису гору. На лівій половині – кухня та комірчина для наймичок, на правій – світлиця та дві кімнати. Всі – з невеликими і низькими, по тодішньому звичаю, віконцями, але на дерев’яній фарбованій підлозі. На міцному дубовому сволоці випечено розжареним прутом: «Збудовано року Божого 1780-го», тобто всього шість років тому.
Катря боязко зупинилася біля порога, не зважуючись стати на чисту форбовану підлогу. Та Хуржик підштовхнув її під лікоть.
– Іди!
Назустріч їм з-за столу вийшов високий