непогане, але якесь нежиле, запустіле. Ніхто не розчистив тут снігу, не чути реву скотини в хліві чи свинячого рохкання в сажі. Де була дривітня – теж пусто. Лише стоїть одиноко широкий пеньок, на якому, видно, колись рубали хмиз. Всюди по обійстю – снігова пустеля, лише від хати тягнеться одинокий слід – на вулицю.
Катря миттю спурхнула з саней, кинулася до дверей – прожогом. Івась зав’язав віжки за стовп і поспішив за нею.
По хаті ходив мороз. Крізь замерзлі шибки ледве пробивалося скупе сонячне світло. З-за груби чулося Катрине ридання, і Івась заглянув туди, думаючи, що трапилося найгірше.
Та мати була жива, – лежала, вкрившись усім, чим мала, – ряднами, свитками, кожухами. Зігрівалася лише власним теплом. А Катря крізь сльози приказувала:
– Голубонька моя сива, як же ти пережила ці два дні! Як же ти настраждалася тута, матінко моя мила! А де ж Настуня?
– Пішла на село, – може, хто-небудь їсти дасть.
Івась розумів, що передусім потрібно вдихнути в цю пустку живий теплий дух, і похвалив себе за те, що здогадався захопити з лісу хуру дров. Він швидко вніс оберемок сухого суччя, наклав у піч і в грубу, викресав вогню, розпалив смолисту лучину – і за якихось кілька хвилин у хаті весело загоготів золотистий вогонь. Здається, відразу потеплішало, хоча, звичайно, до справжнього тепла було ще далеко. Потім приніс припаси, що набрав у Хуржиковій коморі, – хліб, сало, сіль, борошно, олію, капусту, буряки, і сказав Катрі, щоб готувала обід. Коням дав сіна та оброку, а після цього перерубав дрова, склав їх у сінях, щоб не привалило снігом, витягнув з криниці води для коней, поставив їх у хлів, накрив попонами і тільки після того, добре напрацювавшись, знову зайшов до хати.
Тепер тут було тепло: груба і піч аж пашіли. У печі, при вогні, що вже пригасав, булькала у горщику запашна, засмажена олією затірка. На столі лежав накраяний дрібними скибками хліб. На лаві, край столу, сиділа Катрина мати. Це була худа, зблякла від голоду, холоду та хвороби жінка, що мерзлякувато куталася в свитину. А Катря тим часом ставила на стіл миски, клала дерев’яні ложки. Вийнявши з печі горщика, насипала затірки.
– Ось і обід готовий – сідаймо, – сказала тихо, все ще не піднімаючи очей на Івася і не називаючи його по імені. Їм обом було ніяково.
Їли мовчки, довго дмухаючи на гаряче вариво. Першою поклала ложку мати. Перехрестившись на образи, сказала:
– Ху-у! Стомилася… Спасибі добрим людям, що порятували від смерті… А то думала – вже кінець, – і підвела очі на Івася: – Як же тебе звати, парубче?
– Івасем.
– Дякую тобі, Івасю. Долі тобі красної, а батькам твоїм – онуків колихати та втішатися ними!
– Немає в мене батьків. Я круглий сирота…
– Тоді тобі самому щастя… Ти одружений?
– Ні.
– Ну, встигнеш! За такого молодця кожна дівчина піде! – І замислено додала: – Мені б такого зятя!
Катря почервоніла, сердито глянула на неї.
– Мамо, ну що-бо ви таке кажете? Схаменіться! Люди подумають хтозна-що!
Вона не сказала «Івась подумає», а сказала