наймичка, – на кухню, в корівник, у саж, у птахарню… Йому хотілося хоч на мить зустрітися з нею, побачити її невелику, але міцну, гарно скроєну постать, заглянути в бездонну темінь її незвичайних, знадливих очей, почути її лагідний грудний голос.
«Невже? – питав, не вірячи сам собі, і тут же у думці відповідав: – А чому б і ні? Хіба старий? Он війтові за півсотні перевалило, а, коли овдовів, узяв двадцятилітню сироту, а мені ж тільки з сорока звернуло… І Ганна на ладан дише… Скоро Богові душу віддасть… От якраз і…»
Він задумався знову.
Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то – пусте! Невже дурна буде – вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається – а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!
А він же хазяїн! Двір який! Ґрунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця… А ще ж – чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий – гарний, дужий і брови чорні!
Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником – аж тіло запалало, запашіло, одягнув чисту білизну, дістав з-за образів бритву і почав голити лискучі відпарені щоки і підборіддя. Закінчивши, хлюпнув на обличчя холодною водою, ще раз втерся і почав одягатися та взуватися.
В сінях грюкнули двері. Він виглянув, – повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.
Вони зайшли до світлиці.
– Ну, що? У всіх побував?
– У всіх.
– Візьмуть?
– Ще й спасибі скажуть!
– Вигідно?
– На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!
– Ого! Виходить – з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!
– Не менше.
Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.
– Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?
– Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!
– А в шинку Мгарського монастиря?
– Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять…
– Чудово! – ще більше зрадів Хуржик і обняв сина за плечі.
– Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете – кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!
– Зроблю все як треба, не перший раз.
– А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного – пора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.
– І цього літа? – здивувався Василь. – Мати ж хвора… Як тобі їхати?
– Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди – і сьогодні, і на той рік. А нам – вигода яка!
– Так мати ж…
– З матір’ю ти залишишся. Не малий уже – скоро