якийсь малий, пуздракуватий, болiзний... та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить — не ходить слухать — не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... — «На стайню його!..» — Узяли його лакеї на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти... Тодi йому вже нiкому було «й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, — упав якось у казан, — а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, — то вже вiн нiколи не бився, — тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурює з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крiпацької душi, бо за неї треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, — таки з двору кучер, — то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, — та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як про рiдну сторону... Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю — приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матiр’ю. Лiт зо двоє, може, пожив, — та й знову потяг на Дiн до першої жiнки. Отам його й злапали! — Привели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаєте, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Знаєш тепер?!
Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.
— Ану, рушай! додому час! — гукнув дiд уже з шляху.
Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв... Голову на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очумався уже в хатi...
— Так отакий мiй батько був, мамо?
— Який?
Чiпка почав розказувати...
— Такий же...
— Чому ж ви менi давно цього не казали?
— То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав...
— Нiчого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловiк сидить, то — сам сум!
Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...
— Нi! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чiпка... — Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не випалив?..
— Кого, сину?
— Панiв! — одказав твердо Чiпка.
— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце