хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...
Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борюкається острах з надiєю: то надiя подужує острах, то острах — надiю. Оже надiя все-таки зверху! «А може... всього на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надiю: «Може, москаль її пановi судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарнiє свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... — проривається наверх-таки надiя: — щастя, як трясця...» — I очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше...
З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два, — та й iде... — «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» — Ходить по полю, з ниви на ниву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється... — «Отут її вперше забачив... осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд...» Дививсь — не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матнається... Чiпка помiтив — берегтися стала.
— Ач, утекла!.. — мовить вiн голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!!
I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
VII. ХАЗЯЇН
Ну, а Грицько що?
Грицько — непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах їздить, годi за вiвцями ганяти, — бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати». Подумав, — та тiєї ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, — потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи.
Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрiчати, — все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши.
«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за неї!.. Таке багатство, такi розкошi!» — думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв.
Улиця — справдi на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi — як снiг, i зеленi — як рута, i блакитнi — як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй