сердито глянула мені в вічі… А вид в неї такий чорний став, неначе землею припав. Я аж затрусилась, як прокинулася… Боюся, батюшко! Знаю, що знов прийде вона до мене у сні…
– Як прийде знов твоя мати, то ще й поб’є тебе. Ну-ну, Зінько! Нехай вже буде так, як ти кажеш, – обізвався отець Гарасим і глянув їй в вічі гострим поглядом.
Чорні, гострі бабині очі стали зразу спокійні; чималі, виразно обведені й випнуті уста весело осміхнулись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зуби, вже трохи пожовклі. Зінька підвела вгору свою чималу, як у чоловіка, голову. Білі широкі кінці намітки заворушились на широких плечах. Довгобразий, схожий на грецький вид її став веселий.
– Чи спроможешся ж ти встигнути з цим ділом до великодня, бо неділя мироносиць всього через два тижні після великодня; треба поспішати, – сказав отець Гарасим.
– Знаю, батюшко, знаю. Будемо поспішати. Піду сама по хатах, пошлю сестру Марусю, пошлю старостиху та ще кількох молодиць. Будемо збирати і гроші, пашню, і борошно, хто що дасть. Будемо пашню продавати, то, може, і набіжить до великодня ще на півсотні. А ви же, батюшко, замовте майстрів, щоб починали кіот та образ. Оце я й гроші вже взяла з собою.
Зінька витягла з рукава хусточку, вив’язала з узла бумажки і поклала на стіл перед батюшкою. Вид її став ще веселіший. Вона знов сіла на канапці, почуваючи потребу побалакати з батюшкою.
– Кого ж ти думаєш посилати по селі? Хто буде за побірниць?
– Та поперед усього саму себе пошлю, батюшко! – сказала Зінька осміхнувшись. – Та старостиху, та свою сестру.
– Може, пошлеш Варку Колодиху? Вона богомільна і щонеділі ходить до церкви.
– Вона, батюшко, й богомільна, але я її не пошлю за побірницю. Вона й до церкви усе ходить, але… Ні-ні, не її я пошлю.
Зінька запикнулась: вона була неосудлива і не хотіла судити Варку, та ще й перед батюшкою.
– Може, стару Гришиху? – спитав отець Гарасим.
– Ні-ні, не її, батюшко!
Зінька тільки похитала головою кільки разів, але не сказала, через що вона не хоче посилати Гришихи: Гришиха була дуже лиха, осудлива, ще й любила хилити горілку.
– То посилай кого знаєш. Ти вже лучче знаєш людей, та ще й молодиць, ніж я.
– Я пошлю вартних… – сказала Зінька, і вид її став поважний.
Вона трохи помовчала: думала, як би розпитати батюшку про Соломію, з чого почати, щоб і довідатись про Соломію, і не осудити молодої дівчини. Думала баба, думала, як би так хитро, мудро й непримітно перескочити од святих мироносиць до Соломії, щоб не було знать і сліду, але нічого хитрого не надумала та й плигнула одразу, як у провалля, і спитала просто:
– В вас, батюшко, служила Соломія, – почала Зінька.
– Чия це Соломія?
– Та Чечетова Филонова ж. Здається, вона в вас рік вибула? Чи робоча вона, батюшко?
– А що? Може, твій Роман надумався її сватати?
– Та… – сказала Зінька і махнула рукою на повітpi, – чи думає, чи не думає, а так, трохи йому впала в очі. А вона