не знає, —
Найгірше з усіх зол, яке між нас буває.
ХVІІ
Шукати рівні їй вважав би я за гріх:
Бо переважила і праведниць усіх,
І так зневажила чортячі трихи кляті,
Що й янгол перестав спасенну охраняти.
У всіх чинах своїх так праведна була,
Як в Гаррісиновім годиннику стріла.
На світі луччого нічого не видали,
Хіба те мазиво, що М а к а с с а р прозвали.
ХVІІІ
Була вона свята; пощо воно с в я т е
Про мир наш грішницький? Слівце чудне й пусте:
Бо й наші праотці не вміли цінувати,
Покіль їх з райської не витурено хати,
Де в тихості святій в невинності жили,
(Дивуюсь, як вони й добу пробули!)
Отим же то й дон Хоз, як рідне чадо Єви,
Знаходив ласощі на заказному древі.
ХІХ
Був чоловяга він лагідного ума:
Чи вчений хто, чи ні, йому було дарма,
Вчащав сюди й туди по власній уподобі,
Про жінку ж байдуже, що, може, й крикне: п р о б і!
Злорікий світ всігди втішається тим злом,
Як царство падає або поважний дом.
Шептали інші: «дві», а інші: «та аж троє!»
Про хатню ж моркву геть доволі і одної…
ХХ
Інеза ж, дивлячись понад людьми згори,
Цінила високо достоїнства свої,
Зневагу стерпіти — се треба буть святою
В моральності своїй вона й була такою,
Та в неї у душі чортяче щось було:
Часом находило таке за неї зло,
Що правду й вигадку свою докупи бгала,
І моркву Хозові вже не шкребла — стругала
ХХІ
Воно річ не трудна із олухом таким,
Що часто й провинить, а все не сторожкий;
Та й наймудріші з нас, що всяке средство знають,
Години й цілі дні такі небачні мають,
Що й віялом своїм дамуня їх убє;
А між дамунями такі завзяті є,
Що віяло у них мечем січе-рубає…
Чого воно так єсть, ніхто сего не знає.
ХХІІ
Учену сватати навченому шкода;
Та і такому жить з ученою біда,
Що й добре народивсь і добре в школі вчився,
А потім на книжки й премудрощі ужився.
Чого буває так, про се ні, не скажу:
Не йде в ту річ воно, що вам перекажу.
Я козаком живу, та всіх остерігаю,
Що панночок собі учених вибирають.
ХХІІІ
Дон Хоз і донна Хоз знай гризлись, а за що?
Із множества людей не скаже вам ніхто;
Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,
Що не торкається ні їх сіней, ні хати.
Пронирство — се в мене найогидніший гріх,
Но коли я в чому сіяю над усіх,
Так се, щоб справами чужими кермувати,
Дарма про що свої не вмію добре дбати.