зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
– Добрий козак.
– Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?
– А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало.– А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?
– Та голiв двiстi на християнську душу…– вiдповiв сотник.
– Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?
– Так, так! – вiдiзвались деякi весело.– А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
– Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита,– по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина,– сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
– Даймо,вставив старий козарлюга,– що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.
– Тим паче,додав сивий дiд,– що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
– Так слухайте ж мого наказу,– єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.– Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!
– Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
– Нащо й краще! – пiдмiцнили чупруни.
– Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…
– Чого не продержатись? Продержимось! – пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
– А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту,– провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
– Не