ти знаєш? – вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч.– А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!
– Твоє кохання! – нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.
– Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру,– важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.
– Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! – обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю.– Скажи менi хто? Подiлись горем – легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу – завжди на душi легшає…
– Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
– А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
– Так, так!
– Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… – зупинилась вона, мiркуючи…– Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
– Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою.– До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?
– Квiточко моя, сонечко ясне! – благала Катря.– Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!
– Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,– годилась через силу Орися.– Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi,– я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов,– каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.
– Ну, ну! Що ж далi? – допитувалась зацiкавлена Катря.
– Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi,– ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!
– Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!
– Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.
– Так де ж вiн, твiй Антось?
– Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…
– I