і поети.
ВОЄННІ ШКОДИ
Сивий комісар в’їздив у село форшпаном і дивувався, що воно ще стоїть чисте і біле.
«Цим мужикам, — думав він, — і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть, як свині, та заливаються ромункою. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати…»
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, аби окритися.
— Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо, та й возимо, та й перевозити не годні. Ліпше сховаюси, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
— Але годований, як пацюк, всі богачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала «славайсу» і шептала:
— Це якесь старе дупло, не буде ландувати ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку.
Отець парох, як лошак, побіг до хати, аби комісар його не запримітив.
— Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
— Вже ті ляшки мають добрий апетит. — Учитель низько поклонився комісареві і сказав «падам до нуг», бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
Коло громадської канцелярії війт з байратом очікували комісара. Війт каже:
— Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонить, а діти голюкають, як на пса. Нема спокою ні вдень ні вночі. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай гверів, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. Взимі двері не запираютьси так, що стара замерзає на печі. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай єго шлях трафив!
— Війте, а де люди? Я ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
— Я через десятників розказав людім приходити, може, ще посходєтьси.
— Мужик все дурний: як платити, то він хапає книжку з-під сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печі. Їй, чорт вас бери, менше буду роботи мати, а пенсія одна.
— Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо…
— Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
— Дай боже…
— Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
— Називаєтеся?
— Михайло Вахнюк.
— Кілько моргів?
— Які там морги, діти розібрали…
— Але кілько ви обробляєте?
— Може, десять, може, більше, може, менче.
— Пишім дванацять.
— Кілько нема.
— То пишім одинацять.
— Та най буде…
— Які шкоди воєнні?
— Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати…
— Ви того не розумієте, начальнику, москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото