Вибрані статті
Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р.
Шановна громадо!
Розпочинаючи курс історії Русі, я звертаюся гадкою до того факту, що нашому давньому книжникові київському здавався першим виступом Русі на історичну арену:
«Наченшю Михайлу царьствовати, нача ся прозывати Руская земля. О семъ бо увЂдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть въ лЂтописании ГрЂцкомъ» — себто за Михайла з’явилося ім’я Русі, а се ми знаємо тому, що за сього царя приходила Русь на Царгород. Так що той невідомий нам на ім’я автор «Повісті временних літ» до сього часу відносить не тільки першу звістку, а й самий початок Русі яко нового фактору в державнім житті народів східнослов’янських.
Але звернімось до свідка того находу, що його бачив на власні очі. Ми маємо казання, що виголосив патріарх Фотій з поводу того находу, і його обіжник з поводу охрещення русів, і от що він тут каже про русів: «народ, про якого так часто балакано, народ, що переважає інших в жорстокості і в охоті до морду, себто звана Русь, що, підбивши під себе своїх сусідів і з того загордувавшись, на Ромейську державу зняла руки…»
Сі слова жадним чином не можуть прикладатись до першого виступлення народу на арену політичного життя, вони натякають на довгий попередній період громадської і державної еволюції. І справді, слова Фотія не стоять одиноко, ми маємо вже тепер серію відомостей з IX в., що доводять нас до такого ж виводу.
Така звістка в житті Георгія Амастридського з І полов[ини] IX в. про нахід в кінці VIII або в початку IX в. на Малу Азію «народу Русі, як всім відомо, найжорсток[іш]ого, немилосердного і цілком без ніякої ласки до людей»; отже, Русь і тут виступає яко нарід добре відомий. До того ж часу належить похід князя руського Бравлина на Сурож в Криму. Не зачіпаючи хакана Русі, що посилав 839 р. своїх послів в Візантію, бо за нього ведеться велика суперечка, я звернуся ще до звістки іншого типу, з історії культурної, до оповідання араба Ібн-Хордадбе про торгівлю руську; воно писано, як доводять новіші студії, перед 850 р., і в ньому читаємо, що «купці з Русі, народу слов’янського», їздили тоді з найдалек[іш]их країв слов’янських на Чорне море й возили крам в Візантію, а Доном та Волгою їздили в Ітиль (сучасну Астрахань) і по Каспійському морю, а часом на верблюдах возили крам в Багдад.
Ці відомості, в цілості взяті, свідчать, що комплекс народів слов’янських, з Руссю на чолі, що надала йому своє ім’я, вже пережив перед тими часами процес свого державного сполучення, мабуть, не короткий, вступив вже в культурні зносини не тільки з близькими сусідами, а і з далекими краями, коротко — мав за собою тоді вже політично-громадську й культурну минувшість.
Не інакше. Археологічні розвідки народів руських на їх сучасних оселях не знаходять, як тільки в стані вже значно високої культури. На сих оселях вони мали попередників в культурнім житті з інших народів, з інших рас, що пережили довгий період початкової культури, яка сягає найдавніших часів, часів давнокам’яних (палеолітичних). Та давня раса не щезла, вона мешкала разом з слов’янськими приходнями і злилась в одну націю з ними. Коли прийшли руські слов’яни в свої нові оселі, ми не маємо ще певних дат, і над різними гіпотезами довго було б застановлятись; певні історичні звістки сягають VI в. по Христі. Докладніші відомості маємо про їх стан культурний. На основі порівнянної філології доводять, що слов’яни ще в часі побуту на своїй арійській правітчині дійшли вже значної культурності, знали метали, обробляли землю, держали худобу й мали деякі інституції громадські. Археологічні розвідки свідчать, що перед Христом народи руські мали вже майже увесь той круг рукомесел, що і пізніше, вони знали майже всі роди хліба, всі роди господарської худоби, здобували і обробляли металічну руду, мали певні початки штуки (напр[иклад], в виробах металічних), потреби комфорту й розкоші.
З сим всім зв’язані були зносини торговельні з іншими народами. Географічне положення дало Русі дуже вигідне становище щодо зносин культурних; якби не перешкоди, вона могла б бути незвичайно важним з погляду культурно-історичного пунктом, де стикалися течії з Далекого Сходу, з півночі, з германсько-романського Заходу і тієї надзвичайно цікавої амальгами християнських, класичних і східних елементів, яку дає Візантійщина. Я проминаю тут багаті скарби римські, бо хронологічно вони попереджають зазначений вище час, хоч мені особисто здається зовсім певним, що маємо тут пам’ятки зносин русько-слов’янських; переходжу до Сходу. Територія давньої держави руської дає велику силу нахідок монети орієнтальної — з Туркестану і каліфату Арабського, з віків VIII, IX і X. Сі скарби, порівняні з відомостями джерел писаних, переважно арабських, запевняють існування інтенсивних і широких зносин у народів руських з краями східними. За зносини з Візантією найкращими свідками будуть трактати київських князів з Візантією в X в., трактати власне торговельні, що самим змістом посвідчають, як широкі і дужі були ті зносини; пригадаємо хоч би той уступ в трактаті 907 р., де купцям руським заборонено вступати з свого передмістя до Константинополя партіями більше 50 мужів разом. Зносини з Північчю