доволі широко, і поруч з людьми письменними тільки, «почитателями книжними», подибуємо ми не раз тубільців, які перейшли вищу, риторичну науку, що була вінцем тогочасної візантійської освіти; пригадаймо Іларіона, Кирила Туровського та такі писання, як похвала князю Рюрику (в «Літоп[исі] Київській»), казання про св. Климента, новознайдене посланіє митроп[олита] Клима. Через грецьке теологічне письменство доходило до наших людей щось і з класичної освіти. Галицький літописець цитує Гомера, хоч не дуже вдатно, а митроп[олита] Клим писав «от Омира, и от Аристо[те]ля, и от Платона».
Як узяти найвищі точки тогочасної духової культури, то треба признати за нею високу вартість; такі речі, як «Слово» Іларіона або «Слово о полку Ігоревім», зостануться назавше коштовними і дивними пам’ятками. Те ж саме треба сказати і про забутки матеріальної культури: такі зразки пластики, як Київська Софія з її дивними мозаїками, різьбами, побутовими фресками, мають цікавість з погляду артистичного не тільки для нас. Побут народний розвивається, приймає більш різноманітний характер, з’являються скарги на розкіш та примхи багатих. Деякі переховані речі, напр[иклад], з убрання, визначаються великим смаком, розкішшю й майстерною роботою.
Я задержався коло сфери культурної яко менше відомої. Устрій громадський в княжій Русі так же значно вже розвинений, диференцирований; елементи громадського устрою вступають поміж себе в ріжні характерні комбінації, і через те устрій ріжних земель прибирає одмінні, характеристичні форми. Простора держава, одна з найбільших, добудована остаточно в кінці X в., XI переходить в форму, яку, за Костомаровим, часто тепер звемо федерацією, федерацію sui generis[1] тільки, де окремність і автономія земель дучилась з єдністю руського народу, зазначеною в єдності мови, культури, релігії, громадського устрою. В оповіданнях літописних при нагоді випливають афоризми, вирази, що натякають на довгим часом вироблені, сталі принципи в відносинах державних. Дивлячися на побут, громадський устрій, культуру XI — XII в. зверху, можна було б сподіватись широкого розвитку, дальшого поступу, нових, вищих і оригінальних форм, і того всього нема. Намість того рухлявого, барвистого життя западає якась пітьма, мовчання, і коли розходиться та темрява, виступає побут, життя, устрій громадський — одмінні. Але і ці нові форми середнього, перехідного часу не встигли ще розвинутись, як їх зносять бурі народного руху, і витворяються ніби цілком нові форми. Від старого устрою громадського, від давнього культурного стану позостаються лише сліди, уломки…
Колись складали все на князівські усобиці, на татарщину, на утиски. Усобиці, справді, в значній мірі тамували, утрудняли вільний поступ громадський і культурний; татарщина хитнула княжий устрій державний і наробила руїни; утиски і ріжні пригоди знищили силу пам’яток нашого давнього письменства і тим утруднили, ба вчасти одібрали можливість зрозуміти дійсне становище громадське й духове минулих часів.