Припустивши навіть, що Подоння займали дійсно сіверяни, я не годен припустити, що під натиском кочівників в X в. вони відступали відси в землі нижньої Оки, а не в сіверянське Посейм’я й в’ятицькі землі, себто ті землі, з якими тодішня донська колонізація була найближче зв’язана, бо ніяких особливих доріг (як хоче автор, відкидаючи дорогу через в’ятичі) з Дону на Поволжя в тих часах ми досі не знаємо. Коли д. Шахматов приймає погляд П.Мілюкова про кривицьку колонізацію північної часті Муромо-Рязанської землі, то в полудневій треба припускати головно колонізацію в’ятицьку, з домішкою (але другорядною хіба) сіверянської, отже з рязанських говорів судити про сіверянські я не бачу підстави.
Не можучи прийняти аргументів автора про окремішність сіверян від полудневої, правобічної групи, я позволю собі вказати на деякі факти й обставини, що промовляли б, противно, за зв’яззю сіверян з правобічними племенами.
Я пічну від того, що пригадаю тісну культурну й політичну зв’язь сіверян з полянським Києвом. Для мене се не так сильний аргумент, бо я не ототожнюю політичної й культурної зв’язі з племінною, етнографічною, але для д. Шахматова, що з сеї сфери бере аргументи для своєї теорії, ся обставина повинна мати велике значіння. Київ, Чернігів, Переяслав, сей полянсько-сіверянський трикутник, — то підстава політичного й культурного життя старої Русі, від перших докладніших звісток про неї (початків X в.). Його зав’язання раніше за всі історичні звістки. Радимичів, в’ятичів, деревлян «примучували» київські князі — про сіверян нічого подібного не пам’ятали, і просто pro forma,[15] щоб зробити який історичний початок тому, редактор «Повісті» зачисляє прилучення до Києва сіверян до подвигів Олега. Д[обродій] Шахматов сам признає, що центральне значіння Києва для полян з сіверянами старше від Руської держави Олега. В київській людності він припускає значну домішку сіверян.
Се не неможливо — я готовий припустити, що пограничне положення Києва на полянсько-сіверянськім пограниччі причинилося до його культурного значіння, але говорити про якусь ріжноплемінність, про брак гравітації до Києва у сіверян при таких фактах — дуже трудно! Якогось натяку на ріжноплемінність, етнографічний антагонізм між сіверською й полянською людністю ми не бачимо й пізніше. Неохота киян до чернігівської династії не йде тут в рахунок — вона подиктована змаганням до утворення з Київщини замкненого політичного тіла і з племінним антагонізмом не має нічого спільного.
Ще важніше, ніж спільність культури, — се спільність етнографічних прикмет, як похоронний обряд, наприклад. Археологічні досліди відкривають перед нами від поріччя Стиру до поріччя Сули й Десни подібні, лише з другорядними відмінами, похорони обложених деревом або в дерев’яні гроби положених небіжчиків; з другого боку, вповні аналогічні з сіверянськими могилами похорони палених небіжчиків сконстатовані недавно в поріччі Случі. В’ятицькі