його, як писали мені, Голуховський переніс навмисне «на Мазури», щоб відірвати його від «Правди». В один майже час получив я листи від Навроцького і від приятеля-січовика, що моїх праць у «Правді» не печатають через те, що редакція бачить там «саму негацію й нічого будуйчого».
Це мене вхопило за живе, і я, знову покинувши свого «Непобідимого Мітру», сів писати довгий огляд, котрий потім появивсь під назвою «Література російська, великоруська, українська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську і народовську ортодоксію, показати її безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме і з ортодоксією москвофільсько-панруською, – а нарешті дати нарис реалістично-прогресивного українства й панруськості зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo![8] Але, посилаючи першу частину своєї статті Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенціозним, і перемінив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозності навіть якось помилився. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий, певно, пробрав його до живого, так що незабаром початок моєї праці появивсь у «Правді» з дуже симпатичною для мене приміткою. Потім минає місяць, другий… нема в «Правді» дальше моєї праці… Питаю, чому? Але зі Львова нічого не пишуть, а з України, з Ряшова, з Відня знову пишуть про негацію…
Незабаром случилась нова пригода, з приводу котрої я вступив у новий конфлікт з «Правдою». То було святкування шевченківського дня в Цюріху в 1873 р. В той час зібралось кілька русинів-галичан у Цюріху, де вони вчились в політехніці, і також набралось чимало українців з Росії, між котрими були й такі, що признавались до національності української, але частина вважала себе «русскими», тобто не ділила себе національно від великорусів, хоч деякі з них і не цурались українських симпатій. Кілька чоловік киян, що були там, переїхали через Відень і за рекомендаціями моїх приятелів бували в «Січі» і познакомилися там з галичанами. По їх словам (власне, покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолинського), «Січ» зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи-депутати рейхсрату і де подавали «білу каву» від якогось «совітника» (чи не Лавровського?). Голова «Січі» виголосив промову, в котрій, між іншим, гаряче говорив про прихильність галицької молодіжi «до своєї питомої церкви». «Та то він бреше!» – прошепотів на вухо Зіберові і С. Подолинському один січовик, котрий раніше вже був знакомий з одним з моїх приятелів, що був у Відні зі мною, і котрий бував за чічероне киянам у Відні.
«Та то він бреше! Він такий же атеїста, як і ми з Вами! То ж він таке говорить тільки для гостей!» Але з деякими січовиками наші вандрівники-кияни вступили в добрі стосунки, здобували для них книги і для більшої взаємності виписали «Правду» в цюріхську «русскую библиотеку», в котрій висів, між іншим, і портрет Шевченка. Познакомились ті кияни і з цюріхськими галичанами, котрі зложили в себе