поскидати
Невольникам пути!»
3. Пісня друга
І
Серед гаю, під горою,
Старий дуб стоїть;
З-під кореня того дуба
Криниця дзюрчить.
Дзюрчить-біжить криниченька,
Наповня ставок.
Над тим ставком нахилився
Вишневий садок.
Похила хатиночка
З садка визира.
В тій хатинці проживає
Бабуся стара.
Сама соб як мізинець,
Кругом гай шумить
Полягла трава висока:
Нікому косить.
Чий же то в траві високій
Протоптаний слід?
Носять діти-онучата
Бабусі обід.
Бабувати вона ходить
До добрих людей,
А зимою у запічку
Вовну в них пряде.
Там дітвора з повитухи
Не зводить очей,
Слухаючи пісень її
Та старих річей.
Як водиця із-під дуба
У ставок біжить,
Так бабуся з маленькими
Дітьми бубонить.
А весна-красна настане —
Вона знов у гай,
Знов до дуба підгірнього,
Бо там її рай.
То не квітки між травою,
То — думки її:
Як спогляне, то й згадає
Радощі свої:
«Цвіте ясний, цвіте красний!
Не довго цвітеш;
На хвилину, милий боже,
Щастя нам даєш.
Ой, сон-траво і ти зоре!
Густіше бриніть,
Де дружина моя вірна
Під явором спить.
А ти, водо дзюркотлива!
Течи із ставка
У Сулу зеленолугу…
Там моя дочка.
Русалкою покутує
Розум молодий,
Що не втекла, необачна,
Лихої біди.
Передай їм, дзюркотонько,
Плач довічний мій,
Матерніми слізоньками
Личко їй обмий.
Козаченьку-безбатченку!
Ти — крадений цвіт…
Цвіти ж собі і красуйся
На весь божи світ.
Ой, як я тебе не бачу,
На серці печаль;
А побачу твою вроду —
Візьме серце жаль:
На послугу, на утіху
Панству уродивсь,
І від роду козачого
Навіки одбивсь».
ІІ
Ой блиснула грімниченька,
Густу хмару розриваючи:
Засіяли козаченьки,
Дубровою проїжджаючи.
Попереду пан отаман
Показує їм доріженьку.
Кінь вороний, сам молодий, —
Чого ж клонить він голівоньку?
То не маки процвітали,
Густу траву іскрашаючи:
То козаки луку вкрили,
Кониченьків попасаючи.