поля зору цигарок із травою, які я особисто бачив і запах яких особисто нюхав. Але якби потерпіла просто сказала, що не хоче мене бачити, я б зрозумів і не набридав, переконавшись, що принаймні життя її в безпеці.
Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам'яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.
Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи – і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі – що познайомився з нею.
А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати – справою моєї честі.
– О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?
Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало – хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає – раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.
– Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…
– Це я провтикав, – похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. – Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.
– Багато полягло? – ввічливо поцікавився я.
– Змішалися в купу коні та люди, – попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. – Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою – і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… – Комарницький позіхнув. – Сподобалося тобі взагалі?
– Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… – Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам'яті. – Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…
– Сонечка? – Голос Колі стрепенувся. – Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі – не того…
– Того, не того – контакт даси?
– На фіга? – У питанні – жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.
Бо справді – для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.
– Він підходив, поговорити хотів. – Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. – Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.
– Тю, – Коля знову позіхнув. – Співає Сонечко добре, тільки акторка