Капітоліна знову вловлює його запах.
Фу.
Покійна Капітолінина бабця була зовсім лиса.
Зараз не має значення, як її звали, хоча живим часто кортить називати мерців на імена. Капітоліна без вагань сказала б, що її бабцю звали Маргарита. Хоча вірити Капітоліні не варто.
І ось, покійна Капітолінина бабця – Маргарита. Молодою вона мала дивовижно розкішне волосся. За таке волосся більшість жінок продали б свою душу. І можливо, Маргарита народила собі немовля лишень для того, щоб кожного ранку мати дитячу сечу і робити з неї на волосся примочки.
Волосся не те, щоб блищало. Воно сяяло.
Маргарита ніколи не зав’язувала волосся у вузол чи хвіст, ніколи не носила головні убори, навіть у найлютіші зими. Вона казала, що волосся її гріє краще за будь-яку хустку. Ймовірно, вона мала на увазі щось зовсім своє, коли говорила «гріє».
Чоловік Маргарити прийшов за нею, коли Маргариті виповнилося чотирнадцять років. Йому приснилась Маргарита та її волосся. Приснилось усе до найдрібнішої деталі: Маргаритине село, будинок, батьки, пічка в будинку, колір скатертини, якою був накритий у вітальні стіл.
Прокинувшись, він заявив усім родичам, що сьогодні одружиться. Зібрав сватів і поїхав шукати свій сон. Село виявилося реальним. І будинок Маргарити. Її батьки, і пічка, і скатертина.
Він зайшов до чужої хати і відразу, з порога, крикнув:
– Я беру вашу доньку за дружину!
Маргарита якраз була в сусідній кімнаті. Вона почула його голос і все зрозуміла. Вона не опиралась, а прийняла долю, як належне. Пізніше Маргарита повторювала Капітоліні, що жінку треба приходити і брати. Жінка піде за того, хто наважиться не спитати в неї дозволу.
– Але ж їй тільки чотирнадцять років! – заголосила Маргаритина мама. – Куди їй одружуватись?!
Маргарита вийшла з кімнати до гостей, і її волосся засяяло яскравіше, аніж десять свічок, аніж усі свічки світу.
– Усе добре, мамо, – сказала Маргарита. – Я згідна.
Вони прожили разом сорок сім років, аж поки чоловік не помер від раку легенів. Маргарита ніколи ні з ким не обговорювала своє подружжя, а знайомі і сусіди розповідали Маргаритину історію як казку дітям перед сном.
На двадцятому році шлюбу Маргарита сказала своєму чоловікові:
– Адже ти мене більше не любиш, правда?
Чоловік сховав у землю погляд і деякий час понуро мовчав. Потім нарешті озвався:
– А куди я піду? Я не маю куди піти.
– Не треба нікуди йти. Будемо жити, як жили.
Решту часу вони жили, як жили. Ніхто нічого не запідозрив, ні про що не здогадався. Тільки волосся Маргарити раптом відпало само собою і більше не виросло.
– Натаха, мені терміново треба придумати іншу ціль в жізні, – зітхає Капітоліна.
– Твій Альберт послав тебе куди подалі?
– Мені не подобається його запах.
– Ну і що?
– У жінці найважливіше волосся, а в чоловікові – його запах.
– Странна ти, Капітоліна, – каже Натаха, – при чому тут запах? Так і скажи, що обламалася з Альбертом. Шукай собі тепер Хуана-Карлоса.
– Ні.