Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?
– Сама! Сама! – різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. – І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!
– Як хочете…
І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:
– Може, таки кави? – І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…
Арманьяки
Вдома – наш головний герой швидко звикав до нових місць проживання – пахло паркетом та вогкою штукатуркою. Під ногами валялося дрібне сміття, що він звечора не прибрав, на столі засихав хліб, хотілося кави і спати.
– Одне з двох, – вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.
За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка – виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.
Але це не входило у плани нашого головного героя, він мав боротися, борсатися, дряпатися на прямовисні скелі складнощів та труднощів, мав викльовувати здобич із чужих дзьобів, переступати вбитих та поранених і дряпатися далі. Коли він залишав рідну оселю, мама йому так і сказала:
– Синок, – сказала вона, – сина, синочок, синюганчику мій, ти маєш знати, що тобі буде важко, що тобі доведеться борсатися у багні, збивати лапками вершки у масло, наступати на горлянки поранених та пухнути від голоду. Ти маєш вирвати ласий шматок свого щастя, вирвати, синюшончику, й оберігати його від червивих очей та загребущих лап, що всякі почвари тягтимуть до твого щастя.
Так і мало бути, якби наш головний герой не був виліплений з іншого тіста, якби не був він замішаний на сметані, немов колобок, якби не був він чистого поля ягодою та джерельного струмка краплиною, не був порядним та деякою мірою інтелігентним чоловіком.
Хоча іноді наступати на горлянки доведеться, подумав він і вирішив, що варто вже знімати джезву з плити, адже піна піднялася, а пити кип'ячену каву – то доля жебраків і негрів.
– Хоча вони не такі вже і погані, ці Джими Кроу, – промовив наш головний герой уголос і сів біля вікна. Руки йому зігрівала гаряча чашка.
Ще наш головний герой думав про вічність. Точніше, про смерть. Так-так, саме про цю вередливу безносу-ту-саму спокусницю, про цю діваху з темним минулим і ще більш темним майбутнім, про цю володарку людських почуттів, повелительку страхів та правительку незворотності. Коли він залишав рідну оселю, брат його, двоюрідний, так і сказав йому:
– Рита Львівна, братику мій, це жінка, яка ходить по слідах смерті. Братчику мій, братка, братан, знай, що Рита Львівна – жінка страшної вдачі, ти згодом і сам зрозумієш, але вона – непоганий стартовий майданчик, адже ти, братулюшечко мій, зможеш якийсь час пожити в одній з її квартир.
Рита Львівна дійсно ходила по слідах смерті.