не випадково. У нас, українців, батьки, як правило, вибирають ім’я святого, свято якого найближче до твого дня народження.
У японців батьки рахують кількість рисок у ієрогліфі імені та прізвища. Вона обов’язково має складати щасливу комбінацію. Не можна, наприклад, аби це число було кратне чотирьом або дев’яти. Бо чотири – однозвучне слову «смерть», я дев’ять – слову «страждати». Як то можна жити з такими іменами?
Отож бідні японські батьки і мучаться перші дві ночі, усе малюють ієрогліфи та підраховують риски, аби знайти ту «щасливу» комбінацію.
З моїм іменем усе було просто. Мама читала напередодні казку про «червоненьку квіточку», і коли народилась я, то обличчя і тіло моє було такого ж червоного кольору. От вони і вирішили назвати мене Алінкою. У почутті гумору батькам не відмовиш, що й казати.
Наразі, тіло у мене тепер біле. І я часто навіть відмічаю, яке воно занадто біле, коли випадково озираюсь на своє зображення у вітринах токійських універмагів. Дивлюсь і думаю: «О, якась руда гайджінка[7] пішла». А потім згадую, що то ж я. Коли довго живеш тут, говориш їхньою мовою, то сам починаєш думати, що і ти також японець. А потім отак вихопиш своє зображення з вітрини і згадаєш, що все не так.
Наразі, волосся, то єдине червоне, чи то руде, що лишилось у мене з того пам’ятного дня, коли мені дали ім’я. А гайджін, наразі, – то іноземець. То я про себе. Я часто себе (про себе, звичайно ж) називаю гайджін[8] -біджін,[9] чи то красуня-іноземка. Просто римується гарно, та і мені подобається.
12. Матвій-93, або Як усе почалося
Ми зустрілися з Матвієм випадково, як завжди і відбуваються подібні зустрічі. Коли я збиралася на навчання до Японії, мені потрібна була довідка з поліклініки про стан здоров’я. Наш дільничний лікар сказав, що видасть мені довідку за умови, якщо я сама її перекладу англійською мовою. Я погодилась, але тоді ще не знала, що то буде складно – дістати медичний російсько-англійський словник. Адже виявилося, що англо-російські словники були, але російсько-англійських майже не було. І то, виявляється, спеціальна політика, аби наші медичні «мізки» не друкували своїх статей за кордоном і з часом туди не перебиралися. Пошукавши словника у бібліотеках і не знайшовши, я попросила батька знайти мені словника. У батька було багато знайомих, і він завжди знав, як вийти із скрутного становища.
Тут же він подзвонив своєму старому приятелю, який був за сумісництвом нашим сімейним лікарем, а також відомим нейрохірургом, який також друкувався і за кордоном. Звичайно ж, словник у нього був. Я мала за ним зайти. Батьків приятель був для мене з дитинства образом такого собі доброго Ай-Болита, бо, на відміну від дільничних лікарів, він завжди був дуже уважною і чуйною людиною і до того ж розмовляв вишуканою українською мовою. Завжди, навіть тоді, у моєму дитинстві.
У татового приятеля був син Артемка, котрий теж інколи до нас приїжджав, і ми по-доброму його дражнили, що він помічник лікаря, медбрат чи то мед-син, через те, що він із страшенною поважністю