незважаючи на те, холодними осінніми вечорами я бігла до тебе додому, аби заховатися з тобою під картатим синьо-чорним пледом у твоїй кімнаті, схожій на трамвай, – такій же довгій і вузькій. Кімнаті у будинку, збудованому 1903 року на вулиці, де «щось розставили». Не знаю, хто і що там розставляє зараз, однак можу точно сказати, що на мене там розставили засідку, і я в неї потрапила. Тоді.
Ти був моїм домом. Не твоя кімната-трамвай, не твій дім, де колись був чи то готель, чи то будинок розпусти. Там назавжди лишилась та атмосфера – атмосфера тимчасовості і чужого дому. Спалося там погано. Особливо погано спалося, коли ти десь довго гуляв із друзями і повертався напідпитку, а на ранок твоя мама робила вигляд, що нічого не сталося, а батько просто ховав свій погляд. Від таких ночей у мене під очима почали з’являтися чорні хмаринки.
І все-таки, незважаючи на те, ти довго залишався моїм домом, без якого мені погано і неспокійно спалося, а варто було тобі улягтися переді мною, зазирнути мені в очі, узяти мене за плечі і зашарудіти своїм гарячим диханням, світ знову отримував свою точку опори. Адже любов’ю можна також назвати і співпадіння дихання, чи не так. Тобто коли ви дихаєте у такт.
Адже недаремно дихання – то одне із найприродніших і найпотаємніших явищ, що інколи визначає усі подальші стосунки. Тоді і ще довго по тому ми дихали майже симфонічно. І я скучаю інколи по тобі, твоєму сопінню і твоєму тілу, схожому на ложку.
14. Її звали Віолетта
Його мати на ім’я Віолетта була жінкою із сумними очима, дебелою фігурою і дзвінким голосом молодої дівчини, що доволі неприродно лунав з її великого тіла. Не було зрозуміло, як такі голоси можуть наповнювати такі тіла.
Я багато чого тоді не розуміла. Наприклад, невідомо було, як вона крохмалила і прасувала його сорочки, що комірці, рукава і манжети були кольору білого лотоса з озер японських парків і стояли сторчком, як той цупкий картон для малювання. Біла накрохмалена сорочка – це те, що найбільше красить чоловіка, відтіняючи його чорне волосся, засмаглу оливкову шкіру та живу посмішку на початку весни.
А я, немов помічаючи свою територію, чи, може, посилаючи їй секретні меседжи, чи просто у протест тим перфектним комірцям, лишала на них тієї весни відбитки своєї губної помади кольору чайних троянд. Вона тоді тільки сміялась.
Я так ніколи і не навчилась так крохмалити і так прасувати чоловічі сорочки, як вона. Та й не було потреби, адже кожна пристойна хімчистка робить це набагато краще, то навіщо витрачати час? А пізніше я зустріла Джона, який сказав, що справжній англійський джентльмен – це той, котрий сам прасує свої сорочки. Йому було видніше, адже він походив із старовинної англійської родини. І я нарешті зовсім тоді позбулася комплексу старої радянської жінки, котра має стояти на кухні і шинкувати ковбасу, коли у її вітальні сидять гості. Я пішла до гостей і стала пити з ними чай.
Вона народилась у родині, що жила на Хрещатику, а тато її обіймав значну урядову посаду. Він був