бродити по них можна годинами. А набридне – чом би не вийти в місто через підземний хід чи дверцята в стіні, або через таверну «Золотий гусак»…
Стіни й підлога публічних приміщень палацу були облицьовані жовтувато-бежевим мармуром. Міністр ковзав, іноді ловлячи краєм ока своє віддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемінно далекий спів, шум води, бамкання дзвонів. Десяток персонажів одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Міністр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.
«Ти чув про Варяга?»
«Міністре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»
«Ти читав сьогодні “Наш бал”?»
Він зупинився біля крамнички газетяра. «Наш бал» був офіційним органом гри й сервера, і на першій же шпальті сьогоднішнього випуску виявилася фотографія Темного Блазня, стилізована під олійний портрет: «Темний Блазень: Міністра-шахрая четвертують на майдані».
Зовсім близько шумів фонтан. Міністр сів на дерев’яну лаву, нефарбовану, відполіровану дотиками багатьох рук, сідниць, убрань… Ну, неначе відполіровану. У намальованому світі немає сили тертя, проте всі прикидаються, ніби вона є.
Розгорнув газету на весь монітор. «Темний Блазень: Слідство практично довело, що Міністр, давно відомий брудними іграми, цього разу перевершив самого себе: його інтригу за її підлістю й дурістю можна порівняти…» Ні, тут нічого читати, ніякої нової інформації, тільки лайка. Треба б зв’язатися з інформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?
У фонтані переливалися цівки – туго, свіжо, наче справжні. На краю, на мокрому камені, сидів мальовничий голодранець, калатав у воді босими ногами.
Арсен відкинувся на спинку крісла, відсторонено дивлячись на Міністра, фонтан та голодранця. Потеребив кінчик носа. Вони хочуть скандалу? Вони його матимуть. Що нижче наші шанси, то вище мотивація. Ух, яка вимальовується колотнеча, аж у животі холоне від жаху. У такі хвилини розумієш, навіщо живеш; подивимось, подивимось…
Голодранець, що теліпав ногами у воді, раптом обернувся. Це був рибалка в мальовничо подертій сорочці та коротких штанях, з сіткою на плечах, з мідною сережкою у вусі. У першу мить Арсен навіть не зрозумів, що не так, чому його раптом кинуло в жар…
Віртуальний рибалка був неголений, його близько посаджені очі поблискували знайомо й гостро. Вуха щільно прилягали до голови. Не вистачало тільки жовтої куртки; «Я північний хутровий звірок», – чітко промовив голос в Арсеновій голові.
Міністр стояв, не ворушачись. Рибалка не міг упізнати в ньому Арсена – Міністрове лице було суворе, покраяне зморшками, лице солідної людини при владі. Зрештою, бувають же випадковості? Максим сам зізнався, що заходить часом у «Королівський бал»… Ну, зліпив собі віртуального двійника на базі паспортної фотки, багато хто так робить…
Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.
«Вітаю тебе, Міністре».
«І тобі привіт, добра людино».
«Є