ніщо не цікавить, – говорив батько при Арсенові, наче той був маленька дитина. – Він, по-моєму, навіть «Трьох мушкетерів» не читав.
– Читав, – мляво заперечував Арсен.
– Мільйони хлопців мріють про такі канікули! А ти, здається, на ходу засинаєш…
– Відчепися від нього, – втомлено казала мама.
Канікули закінчилися.
На початку березня, злегка заляпавши Арсена водою з калюжі, поруч зупинився знайомий джип. Максим опустив шибку; був він, як і раніше, у жовтій куртці, так само небритий, вухатий і носатий; Арсенові знадобилася вся сила волі, щоб не заверещати від радості.
Машина заїхала на територію величезної промзони й довго блукала серед бетонних споруд, обплутаних антенами та залізними сходами. Двері ангарів, стіни майже без вікон, прожектори на дахах, цегляні будочки сторожів; був вечір п’ятниці, промзона стояла порожня, і ці величезні безлюдні простори вселяли Арсенові незрозумілу тривогу.
Батьки пішли в театр, і це було добре, бо брехати їм не хотілося. Це було погано: батьки гадки не мають, куди поїхав син і з ким він поїхав. Вони нічого не знають про Максима. Ніхто не знає. Арсен знову повівся, мов малолітній ідіот; людина в жовтій куртці якось незбагненно вимикала його охоронні системи. На внутрішньому уявному табло світилося «свій», і здоровий глузд нічого не міг з цим удіяти.
На підземній стоянці горіли лампи в залізних сітках, схожих на величезні намордники. Висів туман, як у душовій басейну. Поряд, здається, над головою, повільно й ритмічно прогуркотіли залізні колеса.
– Нервуєшся? – мимохідь запитав Максим.
– Ні. Чого це?
– Ну, ти ж ніяк не почнеш мені довіряти.
– Я?!
– Знаю, знаю, ти чесно намагаєшся. Але ти від природи хлопець недовірливий. І це правильно.
Зачинилися двері ліфта, кабіна сіпнулася, й Арсен упіймав себе на тім, що не розуміє, вгору вони рухаються чи вниз. Через кілька довгих секунд двері відчинилися з іншого боку, відкрився широкий коридор без вікон, тож, як і раніше, неможливо було визначити, під землею вони перебувають чи під небом.
За поворотом виявився пропускний пункт. Арсен сповільнив ходу. Коротко стрижений чоловік у синій сорочці повернув до них голову. Максим зупинився, запхнувши руки в кишені жовтої, бувалої в бувальцях куртки, широко розставивши ноги в білих кросівках, дивлячись люто, наче гопник-виконавець. На місці охоронця Арсен ніколи б не пустив такого суб’єкта на охоронну територію – проте чоловік у синій сорочці підхопився з місця й привітався з явною повагою, навіть улесливо. Мигцем глянув на Арсена, знову всівся широким задом у потерте крісло перед монітором. Поклацав, почекав секунду, витяг з принтера, вклав у пластикову обгортку й видав Арсенові нагрудний знак: смужечка штрих-коду, більше нічого.
Арсен мовчки прикріпив бейджик на грудях, ближче до плеча.
В офісах, де працювали його батьки, завжди було тісно, метушилися секретарки на височезних