за ноги голим Міністром…
Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.
– Дякую, – сказав Арсен. – З мене досить.
Його нудило. Думка про те, що його віртуальну оболонку голісіньку підвішено в камері тортур, була нестерпна.
– Гра, – Максим провів долонею по клавіатурі, наче погладив. – Видовище, шоу. Як би в них сайт не впав од напливу відвідувачів у суботу, в день страти.
– Ще трибуналу не було, а вже призначено страту?!
– Ти що ж, сумніваєшся, що трибунал пройде, як їм треба?
Арсен замружився:
– У мене… тобто в Міністра є прихильники.
– Після цих зізнань?
– Багато хто мені завдячує! У Міністра є агенти, друзі…
– Були, – вкрадливо зазначив Максим. – Цю гру для тебе закінчено. Змирися.
Весь наступний тиждень Арсена мучили фантомні болі. Він бачив сни, які мали снитися Міністрові. Він ходив до школи, мов на каторгу. У метро йому ввижалися чужі уважні погляди; на щастя, до четверга він занедужав – або вдало прикинувся хворим, він і сам не розумів. Батьки намагалися без потреби його не пресингувати – і Арсен окопався вдома, у своїй кімнаті, з термосом теплого чаю на підвіконні й відімкненим модемом.
Він намагався читати. Слухав музику. Намагався скласти старий пазл з п’ятисот фрагментів. Нічого не виходило; в суботу, забувши всі обіцянки, Арсен вийшов у мережу, щоб заново створити непримітного персонажа й з’явитися на страту Міністра – щоб хоч у юрбі постояти.
Зв’язку не було. Дзвінки в службу підтримки виявили, що пошкоджено кабель. Полагодити його раніше понеділка ніхто чомусь не брався.
Арсен ліг у ліжко серед білого дня. У нього була занадто багата уява: він бачив міський майдан, розкішний ешафот, споруджений зі свіжого дерева – аж краплі живиці виступали на струганих боках. Він бачив, як піднімається по сходах Міністр, одягнений у лахміття, як починають рухатися численні пристосування для довгої страти, які розробники гри частково вигадали, частково вичитали в кепських історичних романах. Коли Міністр умер, в Арсена зсудомило ліву ногу. Він довго з нею вовтузився, розтираючи, витягаючи пальці на себе, як навчав його колись тренер з плавання. Скільки років тому? Сім, вісім?
Потім настало полегшення. Наче Міністр, пройшовши чистилище, заспокоївся нарешті, скинув тлінну оболонку й полетів у свій віртуальний рай. Життя закінчилось; тепер почнеться нове життя…
І він заснув.
Новий рік вони зустріли в Парижі – як батько й обіцяв. Снігу не було, сонця теж. Ейфелева вежа стояла, впершись у землю чотирма впевненими ножиськами, й під кожною зміїлася черга. На понтоні коло берега знайшлася непафосна кав’ярня для втомлених туристів, чайки й голуби гидили на дерев’яні нефарбовані столи, а мимо пропливали прогулянкові катери – «батомуші», і моргали лампочки на мосту, і горів яскравий вогонь на верхівці вежі.
Батьки були щасливі, особливо перші кілька днів. Туристська гарячка підхопила й Арсена, на якийсь час дозволила