не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:
– Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!
Розцілувавшись з Олександрою – стіл хитнувся й дзенькнув посуд, – Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла – білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.
– Ну ти даєш, – тільки й промовила Лерка.
У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.
…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор – міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…
«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».
У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.
Мама дивилася на нього із захопленням:
– Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!
– У нас з Леркою нога нестандартна, – із запалом підхопила Олександра. – Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?
Ярина заперечувала. Їй не вірили.
– Я їх позавчора в універмазі приміряла, – ошелешено бурмотіла Лерка. – По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?
Кімова усмішка – він це відчував – ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.
…А що, як уся ця вечірка – плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або – ще гірше – вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…
«Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».
«Я радий за них».
«От і добре. А я радий за тебе».
Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.
«Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»
«Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»
«Ляльковод».
Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:
– Га?
Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.
– …Абсолютний козел, – продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. – Шаманські